Выбрать главу

Я продовжувала вдивлятися в її обличчя, сподіваючись побачити натяк на те, що це просто вигадливий розіграш, але все, що я побачила, то це лише напів приховану усмішку, що наче вп’ялася їй в обличчя. Зрештою я взяла конверт і відкрила його. Усередині був авіаквиток — перший клас, як і було обіцяно, — і стосик англійських фунтів цукеркового кольору. Все це видавалося напрочуд реальним.

— З грифоном, — повторювала я. — Що я маю робити з грифоном?

— Зустрітися з ним, оглянути й дати рекомендації щодо лікування, — відповіла вона. — Це все, і після цього ти повернешся додому.

— Рекомендації?

— Ти все зрозумієш, — сказала вона.

— Хто ви? — знову запитала я. — Що це все таке?

Вона зняла свої окуляри, склала їх і поклала на стіл.

— Це і є робота, — відповіла вона.

— Чому я маю вам вірити? Чому я маю вірити в будь-що з того, що ви сказали? — допитувалася я.

— Бо якщо ти мені повіриш, можливо, я допоможу з’ясувати, хто вбив твого батька.

Її грайливе лице різко змінилося на серйозне.

— Я не знаю, хто це був, — випереджаючи моє запитання, відповіла вона, — але я б хотіла дізнатися. Я хочу допомогти. Ми хотіли б допомогти.

— Хто ми?

Вона випросталася, поклавши руки на стіл:

— Він коли-небудь згадував про Ітаку?

— Ітаку?

— Я знаю, що це важкий для тебе час. І знаю також, що в тебе є багато запитань. Наразі це для твого блага. Ми можемо все обговорити, коли ти повернешся додому.

— Хто сказав, що я згодна? У мене є клініка. У мене є школа.

— Звісно, — промовила вона, підводячись, щоб піти, і це мало б ефектний вигляд, якби не тіснота. Вона кивнула на конверт, вміст якого був розкладений віялом на столі переді мною. — Що ж, якщо передумаєш, то все необхідне ти маєш під рукою.

Після цього вона розвернулася й вийшла з офісу.

Фактично я справді мала клініку, але я була впевнена, що банкротство не за горами. Коли я дивилася на всі ці рахунки, я не могла осягнути, яким чином вона все ще тримається на плаву. Навіть Домінік, який останні два роки керував офісом з непохитною упевненістю, нагадував мені старезного пса з притулку, котрий облишив будь-яку надію на те, що його колись заберуть звідси.

Щодо школи. Я не відвідувала її, відтоді як помер мій батько. І я не дуже й поспішала повертатися туди. Мені не потрібно, щоб мої однокласники витріщалися на мене й намагалися вичавлювати із себе якісь слова співчуття.

Зрештою я зібрала все те, що залишила жінка, і поклала знову в конверт. Мені було легше розмірковувати раціональніше, коли пачка грошей і авіаквиток першого класу не муляли очі. Я встала й пішла в хол.

На стіні висіла фотографія мого батька. Докторка Полсон повісила її після батькової смерті, попередньо запитавши в мене, чи я не проти. Це була та сама фотографія, яку він використовував усюди — на вебсайті, у всіх цих брошурах, що безкоштовно друкували для нас медичні ком­па­нії. Я бачила це мільйон разів. Він був одягнений у свій білий піджак, під яким була світло-голуба сорочка на ґудзиках. Його смугляве лице було продовгуватим і худим. Вираз його обличчя був серйозний, як ото бува на світлинах столітньої давнини в людей, котрі раніше ніколи не знимкувалися. Брови насуплені, вуста щільно стиснуті, густе чорняве волосся прибране з лиця, темні блискучі очі пом’якшені довгими й тонкими віями. Джамшид Дастані — освічений, мудрий і чуйний чоловік. Чоловік, якому можна довірити свого домашнього улюбленця.

Це була переконлива ілюзія. Якщо пильніше придивитися, то очі виказували його. Вони були зморені й зацьковані, очі загубленої душі. Секретом фотографії, який можна було розгадати тільки якщо споглядати її мільйон разів, як оце споглядала я, було те, що насправді він не дивився в камеру. Його обличчя було нахилене правильно, і лінія очей була доволі близько, що могло обдурити майже будь-кого, але його погляд був прикутий до чогось далекого й сумного, достоту як і за життя.

Я поглянула на світлину. Моя увага знову була прикута до батька, так ніби я почула, як він відкашлявся і збирається щось мені розповісти. Але, звісно, світлина не заговорила. Погляд мого батька зі світлини, не затримуючись на мені, вбирав якісь речі вдалині — речі, про які він ніколи не говорив.

Було би, звісно, вкрай нерозважливо сісти на міжнародний рейс, що прямує до таємничого пункту призначення, аби я, профанка, заопікувалася хворим неіснуючим створінням. Жодна людина при доброму розумі й бувши притомною не погодилася б на щось настільки небезпечне й безголове.