Ерза затихла й подивилася на мене, перевіряючи, чи я це якось прокоментую.
Але, власне, що тут можна було додати? Як пояснити? Я шукала щось. Щось, що я втратила, я мала це віднайти. Мені так того кортіло, що я була готова вийти за двері й іти до тих пір, поки те відчуття, якого мені бракувало, не повернеться. Я думала, що зможу побороти цей голод у собі.
— Повернімося до нашого героя, — продовжувала Ерза. — Він не ходить на побачення. Він подорожує у справах, але не бере відпусток. Він відсторонюється від своїх небагатьох друзів. Здається, що здебільшого він живе заради роботи й ні для чого іншого. Нікуди не ходить, окрім як додому та в клініку. І, звісно, до своїх заміських клієнтів. Напевне, важко мати такого батька. Можливо, ти іноді почувалася невидимкою? — Знову пауза, знову пронизливий погляд. — Він найняв іще одного ветеринара, але бізнес усе ще просувається повільно. Однак якимось чином справи потихеньку збалансовуються, поволі, рік за роком.
Вона замовкла і втупилася в мене холодним, жорстким поглядом. Я ніяк не відреагувала, і за мить вона здалася.
— Не враховуючи останніх подій, — сказала вона, — це не спрацювало, і він помер, а ми сидимо тут і обговорюємо цю справу.
— Чудова історія, — сказала я.
— На цьому етапі я мушу запитати тебе, чи ти знаєш щось, що трапилося з ним. Щось, чого може не бути в поліцейському звіті. Все, що могло вислизнути з-під їхньої уваги.
Я не могла зрозуміти, чи мені подобалася Ерза, і я не була впевнена в тому, що можу їй довіряти. Але вона робила свою роботу, і вона була першою людиною, яка, здавалося, була зацікавлена в розкритті вбивства мого батька і, можливо, впорається з цим завданням.
— Ітака, — сказала я. — Жінка з Феллсів, вона розпитувала мене про це. Це все, що я знаю.
— Щось іще?
Я похитала головою.
— Ітака, — промовила Ерза, намагаючись відчути це слово, подумки приглядаючись до нього, — це щось новеньке.
Вона повернулася лицем до вікна й не промовила ні слова.
— То це все?
— На сьогодні так, — відповіла вона й підвелася з місця, прихопивши із собою тацю.
— Куди ви збираєтеся? — запитала я.
— У мене є зачіпка, — відповіла вона, і на секунду мені здалося, що під її шкірою шипить розпечена плазма.
Яким би страшним воно не здавалось, але її завзяття було заразливим. І несподівано я захотіла того самого, що й вона, і захотіла понад усе на світі. Це була наче лихоманка: я також хотіла йти за цією зачіпкою, допоки не отримаю відповіді на всі запитання, допоки таємниці не будуть розкриті, а приховані речі знайдені.
— Я можу допомогти?
Мій голос здавався незахищеним і слабким, так ніби я щойно розповіла їй про себе все лише трьома словами.
Ерза сумно всміхнулася.
— Ти вже допомогла, — сказала вона.
— Але…
— Це собача робота, — сказала Ерза, — а я не думаю, що ти собака.
Після цих слів вона розвернулася й пішла геть, полишивши мене з голодом, який не вгамувати жодною їжею, і з краєвидом на пологі схили, вкриті сухою травою і сповнені таємницями.
Такою мене знайшла Ейва декілька хвилин потому.
— Гораціо хоче тебе бачити, — сповістила вона.
Коли ми зайшли в його кабінет, Гораціо Прендерґаст тримав рубін між двома пальцями. Сонячне світло заломлювалося через нього, малюючи багряну кулю над одним примруженим оком.
— Прекрасний, — прошепотів він.
Він поклав рубін на свій стіл.
— Украй рідко, — сказав він, — навіть для мене зіткнутися зі справжньою досконалістю. Коли ти можеш дозволити собі все, що душа забажає, ти починаєш усвідомлювати, що все недосконале. Але це… — Він провів пальцями по незайманих контурах. — Жодного недоліку, — додав він.
Він знову сів у своє крісло.
— Ти була невпевнена, входячи до неї в загороду, — промовив він, — але ти точно знала, що робити. Найвірогідніше, вони розуміють тебе краще, ніж будь-кого з нас.
— Я не зовсім певна, — сказала я. — Просто так сталося.