А вона своєю чергою передала перо новому ватажку, а той іншому, і так тривало доти, допоки ніхто не міг достеменно сказати, було це перо орла, чи перо стерв’ятника, чи, можливо, перо ширдала, та й узагалі — історія юнака була правдою чи просто казкою, яку можна розповісти біля вогнища, коли ночі стають довгими. Проте люди племені розуміли, що деякі речі можуть бути правдивими й неправдивими водночас, і що ця історія — як нитка, яку можна вплести у цілий світ, доки вона не стане міцною, наче килим під ногами. Тож вони оберігали пір’їнку та пов’язану з нею історію, передаючи і те, і друге з покоління в покоління.
І серед візерунків на витканих ними килимках завжди був присутній ширдал — але лише по краях, — проте побачити його могли лише найзіркіші.
Розділ четвертий. Кіплінґ
Був сірий ранок із низько навислими над головою пласкими хмарами, коли ми прибули в лондонський аеропорт Хітроу. Я щільніше затягнула свою куртку від вересневої прохолоди і, тремтячи, пішла до паспортного контролю, де попри мої жалюгідні спроби пояснити мету своєї поїздки (друзі сім’ї, прізвище «Грифон»), прикордонник поставив штамп у паспорті й повернув його мені.
У зоні прибуття панувала метушня: люди спішили зустріти свої сім’ї, спішили на таксі, спішили встигнути на потяги чи автобуси. Я опинилася неначе посеред ріки, і то в найглибшій її частині. Моє серце ладне було вискочити з грудей. Що я тут забула? Здавалося неможливим, що мене від усього того, що було мені рідне, відділяє океан і цілий континент. Якби тут щось зі мною трапилося, то ніхто б навіть не дізнався. Я б могла пропасти тут пропадом, і нікому б навіть на гадку не спало шукати мене тут.
Я озирнулася на двері, через які щойно пройшла, і подумала, чи змогла б я якимось чином прослизнути крізь них — назад на літак, назад додому.
— Ти, мабуть, Маржан?
Чоловік на вигляд був приблизно того ж віку, що й мій батько. У нього були дрібні риси обличчя, струнка статура, яскраво-блакитні очі та шкіра, яка, здавалося, могла б згоріти від будь-чого, яскравішого за свічку. Його твідовий піджак і коричневі штани видавалися б застарілими, якби не були так ідеально скроєні.
Я вагалася. Можливо, мені слід збрехати? Ні, ви мене з кимось сплутали. Я не та дівчина, яка без клепки в голові.
Проте навіть попри те, що я почувалася покинутою й самотньою, попри те, що я не мала жодних підстав довіряти цьому незнайомцю, який стояв переді мною, я вгледіла дещо знайоме в його очах: стурбованість, що заховалася у зморшках на його вузькому обличчі. Та сама стурбованість, яку я прочитувала в погляді батька перед тим, як він прощався зі мною. І чомусь я відчула, що можу довіритися цій людині. Він потребував допомоги, і з якоїсь причини гадав, що я можу допомогти.
І раптом ті стіни з мовчання, зведені моїм батьком навколо свого життя, здалися тонкими як ніколи. Я майже відчувала, як ті багаторічні таємниці видираються на денне світло. Я повинна була дізнатися. Я повинна була дізнатися, що насправді відбувається.
— Так, це я, — відповіла я.
— Мене звати Саймон Стоддард, — назвався він. — Я радий, що ти відгукнулася.
На узбіччі нас чекав чорний «Мерседес». Вийшов водій, відчинив нам двері і став чекати.
Спрацював інстинкт. Дивна машина, дивні люди, дивна країна, і все це через дивну жінку та її дивний конверт — я зупинилася так різко, що Саймон ледь не врізався в мене.
— Вибачте, — промовила я до Саймона, — але я не знаю вас. Я не знаю його. Я не знаю, куди ми їдемо. Я просто…
Саймон мав такий збентежений вигляд, що мені стало ніяково.
— Ох, Боже! — вигукнув він. — Це справді видається дивним, чи не так? Я відпущу водія, а натомість викличу таксі, яке чекатиме на тебе стільки, скільки буде потрібно. Так буде краще?
Він знаком відпустив свого водія й зупинив чорне таксі. Саймон жестом запросив мене сідати першою, після чого зайняв сидіння навпроти мого. Усередині кабіни була кнопка, що керувала двостороннім динаміком для зв’язку з водієм. Саймон назвав водієві адресу, а коли ми від’їхали від узбіччя, ввічливо вимкнув динамік.
— Я розумію, що тобі багато чого не розповіли, — заспокійливо сказав він.
Ми виїхали на рівне, широке шосе, прямуючи на північ. Поки за вікнами розпливалися краєвиди Лондона, Саймон почав розповідати мені історію.
Грифон проживав у їхній сім’ї впродовж трьохсот років. Предок Саймона, моряк торгового флоту на ймення Алоїзій Стоддард, урятував його з покинутого гнізда неподалік від міста Алеппо, що в османській Сирії, коли той був іще дитинчам. «Він, мабуть, був коротуном» — сказав Саймон.