— Але яку вигоду ти мав з цього? — запитала я.
Девід задумався на мить.
— Крім дружби? — відповів він нарешті. — Це відчуття того, що ти корисний, що ти щось змінюєш у житті людини. Більшість клієнтів на одинадцять місяців у рік просто забувають про тебе. Але з твоїм батьком усе було не так. І я гадаю, що це та вигода, яку я мав. — Він затих, ніби обмірковуючи, чи варто говорити те, що в нього на думці. — Знаєш, коли я востаннє розмовляв із Джимом, він сказав мені, що збирається все виправити.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я.
— Слухай, — промовив Девід. — Це не моя справа, але я знаю, що між вами не завжди все було гладко. Я припускаю, що це те, що він мав на увазі. Я так гадаю, у нього не було шансу…
— Ні, — відповіла я, — ніколи не було.
— Прикро це чути, — сказав він.
— Девіде, — промовила я, — а ти знаєш чому мій батько покинув Іран?
— Він ніколи не розповідав тобі?
— Я ніколи не питала, — відповіла я. — Я лише припускала, що він переїхав сюди заради навчання. Але це занадто далеко — летіти сюди заради навчання. І я сумніваюся, що він хоча б раз повертався додому.
— Мабуть, це було достатньо важко, — сказав він, — привчатися жити в місці, яке настільки різниться від звичного. Я навіть уявити не можу, як це можна змінити своє життя так кардинально і швидко.
— Він колись розмовляв з тобою про це?
— Він багато чого тримав при собі, — відповів Девід. — Я думаю, що він не хотів видаватися «занадто іранським», що б це не означало. І, можливо, він просто закрив цю частину себе від усіх, кого він тут знав. Іноді люди так чинять. Просто беруть якусь частину себе, кладуть у коробку й намагаються забути про неї. Хотів би я, щоб він ділився з нами більше.
Я завагалася, перш ніж запитати про ще одну річ:
— Він коли-небудь щось казав про Ітаку?
Девід із сумнівом похитав головою:
— Не пригадую такого.
— А щодо… — Я знову зробила паузу. Я мала непевне відчуття, що ніби перед моїми очима дрейфують два світи. — …Венса Коґланда? Тобі говорить про щось це ім’я?
Знову насуплений погляд, пригадування, а потім сумне похитування головою:
— Начебто ні. Я майже впевнений, що запам’ятав би це ім’я.
Коли ми під’їхали до мого будинку, він заїхав на під’їздну доріжку й ми вивантажили коробки. Коли вони були складені на порозі, він закрив багажник автівки, а тоді обійняв мене.
— Приходь до нас у гості, гаразд? — сказав він мені. — Повечеряємо.
Я почала з бухгалтерських книг. Я гортала сторінку за сторінкою, проводячи пальцем по стовпці кредитів. Біля будь-якої підозрілої суми я записувала дату. Коли я все переглянула, то знайшла близько дюжини платежів клініки, що були неідентифіковані або позначені як ГОТІВКА.
Потім я виклала вміст коробок на підлогу у вітальні. Папери лягли у три купи, розсунувшись на декілька футів у кожну сторону. Я заварила собі кави й почала методично сортувати їх. Меллорін була на роботі, але Зорро зацікавлено спостерігав за мною.
Папери сягали тих часів, коли Девід тільки приєднався до нас. Здебільшого тут були квитанції від постачальників, пов’язаних із ветеринарними клініками. Рецепти від фармацевтичних постачальників. Квитанції клієнтів. Рахунки за електрику. Квитанції за газ.
Це була повільна й виснажлива робота. Я витрачала багато часу, мружачись на слова, які були надто вицвілими, щоб їх можна було розібрати. Але мені вдалося знайти перехресні посилання на кілька підозрілих квитанцій із цілком звичайними клінічними процедурами.
Перебравши купу погризених щурами паперів, я вже хотіла здатися. Я не відчувала, що хоч трохи наблизилася до відповіді. Я не була впевнена в тому, що знайду щось, крім понищеного паперу й токсичної цвілі. Досі оте «йди за грошима» мене нікуди не привело — загалом, тому, що грошей було обмаль.
Все ж я запхала всі переглянуті папери у великий сміттєвий пакет і взялася переглядати наступну купу. Годиною пізніше я покінчила з нею й перейшла до останньої. Якби існував якийсь грошовий слід, який можна було б відстежити, то він мав починатися тут. Я підняла перший чек, глянула на дату, і хвиля нудоти накрила мене.
Це були медичні рахунки. Ці документи датувалися тим роком, коли померла моя мама.
Цей рахунок, видрукуваний на стерильному бланку лікарні, викликав потік згадок. Жахлива лінолеумна плитка у приймальні, блювотно-зелена і смугаста, як шматки ліверної ковбаси. Фото гірських потоків і густих лісів, що прикрашали коридори, повністю затуляли стіни. Візерунки дірок на панелях підвісної стелі в кімнаті, де лежала моя мати. Напівпрозорість її шкіри.