— Що такого особливого в цьому Індексі?
Гораціо усміхнувся:
— Це, мабуть, єдина найкраща метрика стану людини, яка коли-небудь була сформульована. Але Феллси не тому її розробили. І використовують вони її не в такий спосіб. — Він нахилився ближче й понизив свій голос. — Це пророцтво, — промовив він. — Якщо ти робиш ставку на Індекс, ти багатієш. — Він знову усміхнувся й роззирнувся. — Але це працює, тільки якщо ти знаєш, де вони перебувають.
— Тоді це все брехня? Про баланс?
— В цьому є частка правди, звісно. Її достатньо, аби виправдати погані вчинки.
— Звідки ви все це знаєте?
Він гордо усміхнувся:
— А яким чином, на твою думку, Феллси аналізують усі ці зібрані дані?
— Ви використовували своє програмне забезпечення, щоб шпигувати за ними, — відповіла я.
Гораціо приклав палець до своїх губ.
— Це важливе нагадування для тебе, що Феллси тобі не приятелі. — Він зробив паузу. — І попри те, що трапилося за останні кілька днів, я все ще хотів би залишитися твоїм другом.
— То ви не сердитеся на мене?
— Я розумію твої дії, — сказав Гораціо. — Я впевнений, що Ерза розуміє також.
Я сподівалася, що Ерза не втрапила у велику халепу через втрату єдинорога.
— Це не її вина, — сказала я.
— Ми обидвоє тебе недооцінювали, — відповів Гораціо. Він знову усміхнувся й підняв свою склянку. — Сем тепер відвезе тебе додому. Я радий, що ми з тобою трохи поговорили.
Коли я йшла до автівки, то в мене мурашки бігали по тілу. У глибині душі я відчувала, що щось напрочуд важливе пішло не так. І що в цьому є моя провина.
Проте дні йшли за днями, і страх почав зникати. Нічого поганого не сталося, і мені почало здаватися, що нічого поганого вже й не станеться. Та й загалом кажучи, мені майже почало здаватися, що мої справи повернули на краще. Для клініки місяць виявився вдалий. Зорро прийняв першу дозу «Імітіциду», як чемпіон. Я склала всі іспити.
Щоб відсвяткувати початок зимових канікул, Керрі, Ґрейс і я гарно посиділи у «Блу Вейлі» і прохолодного вечора приїхали на пагорби в Тільден-парк. Ми влаштували пікнік біля затоки й помилувалися заходом сонця. Коли ми їхали назад, холодне повітря завивало крізь опущені вікна, зусібіч аж до болю обдуваючи наші обличчя. Ми проклинали затхлий запах «Блу Вейлі» і сміялися.
Ми з Меллорін уже вирішили, що наше цьогорічне святкування Різдва не буде пишним. Однак жодна сповнена гідності відьма не дозволить зимовому сонцевороту пройти непоміченим. Тож напередодні Меллорін приготувала гарячий сидр та солодкі булочки. Я запросила Франческу Вікс із сусіднього будинку, і вона принесла хурму зі свого дерева на задньому дворі.
— Я читала, що існує така перська традиція — смакувати їх в день сонцевороту, — сказала Франческа.
— Мій батько не надто дотримувався традицій, — сказала я. — Але він любив хурму.
Коли дім сповнився запахами гвоздики та печеного хліба, ми втрьох їли та пили за кінець зими.
Меллорін запалила свічки по всьому будинку й вимкнула світло, щоб ми могли відчути трохи більше темряви цієї найтемнішої ночі. Ми по черзі читали вірші про зиму — «Найкоротший день» Сьюзен Купер, «Пізнати темряву» Венделла Беррі, «Зачарована» Емілі Бронте. При світлі свічок і під звуки наших голосів у тихому домі світ здавався набагато старішим. Слова робили ніч глибшою, сидр теплішим, а повітря надворі холоднішим.
Це не була магія, але це були чари.
Коли з віршами, а потім і з древньою темрявою при свічках було покінчено, Франческа побажала нам спокійної ночі й пішла додому вкладати своїх собак спати. Меллорін вибачилася й пішла телефонувати батькам. А я пішла нагору й усілася в батьковій спальні.
Я тримала в руках чашку з сидром, до мене долинав лагідний тон голосу Меллорін, яка розмовляла зі своїми батьками, а тоді у моїй голові зринув крижаний спогад про те, як ми з Ґрейс та Керрі мчали вниз по схилу пагорба — і світ починав здаватися приязнішим до мене. Я могла сидіти в мерехтливій темряві без батька й не відчувати всепоглинаючої люті.
Яскравий, солодкувато-пряний післясмак хурми сяяв усередині мене. Чи, може, це був спогад, що до пори до часу чаївся в моїх кістках та крові, спогад з іншого, ще гірканського життя? Чи, може, якісь спогади просто існують собі незалежно: «Дівчинка їсть хурму в найтемнішу ніч року».