— Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?
— Це схоже на небесні світелка.
— Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?
— Небесні світила — це зорі й планети, — пояснив ангел. — Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?
— Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.
— А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.
Сесілія глянула вгору:
— Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…
Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні — білі, інші — золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!
— А як тепер, зірка уже рівно сидить?
— Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.
Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.
— От якби я уміла літати, — скрушно зітхнула дівчинка. — Я б, напевно, чкурнула геть від усього.
Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:
— Вони не прибрали ласощів.
— Можеш почастуватися.
Аріель закружляв над тарелем:
— Якби ж то я міг.
— Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.
Ангел глибоко зітхнув:
— Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.
— A-а… Я забула.
— Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це — розкошувати земними смаколиками.
— Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.
Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.
— Приємно спостерігати, як ви їсте.
— Чому це?
— Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров’ю, ви насолоджуєтеся її смаком.
— Справді так.
— А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?
— Цього я не знаю. Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.
— А що найсмачніше для тебе?
Дівчинка замислилася:
— Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.
Аріель закотив очі:
— Трохи дивно звучить — кладеш до рота холодну м’ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.
— Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!
Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.
— Там лежать полуниці, — показав він на стіл.
Сесілія засміялася:
— Це марципанові полуниці для Лассе.
— Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?
— Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.
Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.
— Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? — запитав ангел.
Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:
— Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.
— «Чудовий солодко-терпкуватий марципан…»
— Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу «солодко-терпкуватий», бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.
Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.
— Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.
Аріель розчаровано похитав головою:
— Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше — незбагненна загадка для ангелів на небесах.
— Але не для Бога, бо то ж він створив нас.
Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.