Сьогодні вона розповіла їй про воронів Одіна. Вони називалися Гуґін та Мунін і могли літати по всьому світу, видивляючись, що і де відбувалося. Гуґін — це «думка», а Мунін — «дух». Увечері обидва ворони поверталися до Одіна і розповідали про побачене. Так Одін дізнавався про події у цілому світі. Але бог боявся, ану ж одного дня ворони не повернуться. Ворони були до того ж птахами-санітарами, які допомагали Одінові знаходити мертвих. Одін сидів посеред Осґарда на високому троні, що називався Лідшаль. Він був не тільки наймудрішим з-поміж усіх богів, але й найсумнішим, бо тільки Одін знав про Раґнарок — великий кінець світу, що насувався.
Бабуся ще багато чого розповідала про Одіна та двох його воронів. Пополудні Сесілія заснула. Спершу вона якийсь час дрімала, а потім заснула по-справжньому. Коли прокинулася, знизу долинав гамір, родина обідала. Вони саме сідали до столу, бо Сесілія почула, як мама сказала: «Тепер я передам зупу по колу. Зробимо обід простішим…»
Першого різдвяного дня вони завжди їли зупу із цвітної капусти і волову печеню.
Сесілія витягнула з-під ліжка китайський записник і почала його гортати. Кілька тижнів тому вона одержала від бабусі розкішну низку перлів, подарунок, який уже не раз переходив у спадок з покоління в покоління. Тоді вона записала у щоденнику:
Коли я помру, розірветься срібна вервечка з гладенькими перлами, покотяться вони по всьому краю аж до моря, до своєї домівки й своїх матусь-скойок на морському дні. Хто пірне за моїми перлами, коли мене не стане? Хто знатиме, що вони були моїми? Хто здогадається, що цілий світ однієї миті висів на моїй шиї?
Дівчинка гризла кінчик тонкописа, відтворюючи в пам’яті нічну розмову з ангелом Аріелем. Вона намагалася пригадати кожну деталь, а тоді написала в записнику:
Ангели на небі ніколи не можуть розсипатися на шматки. Це тому, що вони не мають тіла з плоті та крові, від якого могла б відділитися душа. Такого не буває у земній природі. Тут усе легко руйнується. Навіть гора поволі осувається, доки не стане врешті-решт піском та глиною. Все у природі схоже на повільну пожежу. Усе Боже творіння стиха тліє.
Не завжди можна до кінця збагнути те, що твориш? Я, скажімо, можу намалювати або накреслити щось на аркуші паперу. Але це не означає, що я розумію, як почувається моє зображення. Бо ж мій малюнок не живий. А найдивовижніше те, що я живу!
Більше нічого, нічого, що заслуговує на те, аби його записати, не спало їй на думку, і вона закинула записник на місце, під ліжко.
Мабуть, Сесілія знову заснула, бо коли прокинулася, почула голос:
— Як тобі спалося?
Це був ангел Аріель. Дівчинка кліпнула очима. Ангел сидів на колінцях у ногах її ліжка.
— Я весь час був тут, — запевнив він.
— Але ж я тебе не бачила.
Минула якась мить, перш ніж ангел відповів:
— Я, певно, не розповідав тобі, що є дві форми наших відвідин. Здебільшого ми сидимо коло вас невидимими. І тільки дуже зрідка показуємося по-справжньому, як оце я тут.
— Проте обидві форми є формами ангельської вахти?
— Так, обидві.
— А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?
— Я просто був присутній.
— Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.
— Не так важко пояснити.
— То поясни!
— Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?
— Була, якось…
— А люди, які були на березі, бачили тебе?
— Звичайно, ні.
— Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.
Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.
— Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.
— Так, ми встигли в останню мить.
— Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. «Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!»
Аріель засміявся:
— Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.
— Ангели ніколи не сплять, правда?
Аріель похитав головою:
— Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?
— Не зовсім…
— Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?
Дівчинка стенула плечима:
— Я просто вимикаюся.
— Як же ти насмілюєшся?
— А чому б ні?
— Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?
Сесілія тихенько зітхнула: