Тепер у голосі ангела звучало розуміння:
— Шкода, що вам доводиться мучити себе. Ідеальним варіантом у ситуації була б можливість вийти зі сну, який вам не до душі. У кінозалі неодмінно мусить бути аварійний вихід. Але оскільки ваша душа і є тим кінозалом, — до того ж вона визначає увесь репертуар, — то неможливо. Бо ніяк не втекти вам від своєї ж душі. Сам себе не вхопиш за хвоста. А може, саме тому ви так і чините. Кусаєте себе за хвіст, а тоді плачете й кричите від страху й болю.
Сесілія почала гризти нігті:
— Не хочу, щоб так було. Але ж я не можу собі замовити лише приємні сни. Доводиться миритися з тим, що є. Після довгої ночі я пробуджуся і уявлятиму, наче була на Кріті. Я справді там перебувала під час сну, бо уві сні здається, ніби ти там, де відбувається сон.
Аріель розглядав дівчинку своїми ясними сапфіровими оченятами:
— Ось воно!
— Що?
— Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?
— Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов’язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.
Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.
— Тепер усе поскладалося на поличках, — мовив він.
Сесілія замотала головою:
— Нічого не розумію.
Він вказав на її чоло:
— У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.
Сесілія трохи розгубилася:
— Ніколи не думала…
— Та це ще не все, — продовжував ангел. — Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива — чиста і ясна свідомість, і п’ять відчуттів тут ні до чого.
Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:
— Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.
Аріель ухопився за слово:
— Тепер ти трохи краще розумієш, як це — бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.
Дівчинка невгавала:
— А душа божественна, чи не так?
Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:
— Ти обіцяв мені багато розповісти.
Аріель кивнув:
— Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.
Сесілія озирнулася по кімнаті:
— Про яке дзеркало ти весь час говориш?
Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:
— Усе Боже творіння — дзеркало, а всесвіт — загадка.
7
Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з’являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.
Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.
Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.
Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?
Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?
Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.
— Ти знову чистила цибулю? — пробурмотіла вона.
Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:
— Ви надто багато їсте цибулі.
Мама провела рукою по її волоссі:
— Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.
— Спробуєш поспати?
— Та… я ковтнула таблетку.
— Не слід звикати до таблеток.