Дівчинка похитала головою. Цей пункт вони обговорювали уже не раз. Краще свіжою та бадьорою з’явитися на розподіл подарунків. Так чи інакше, вона не подужає й шматочка проковтнути зі святкової вечері. Одразу ж виблює.
— Але усі двері хай залишаються відчиненими.
— Звичайно!
— І голосно розмовляйте і… гримайте посудом.
— Тільки цього ще бракувало.
— А коли закінчите читання з Євангелія, хай до мене підніметься бабуся і почитає теж.
— Про це ми вже домовилися.
Мала знову опустилася на велику подушку.
— Можеш подати мені грайлика?
Тато підійшов до книжкової полиці і простягнув їй плеєр та касету.
— З рештою я впораюся й сама.
Тато поцілував доню в чоло.
— Найбільше мені хотілось би посидіти біля тебе, — прошепотів він. — Але є ще й інші, ти ж розумієш. Решту Різдвяних свят я проведу отут з тобою.
— Я уже казала, Різдво слід святкувати як завжди.
— Так, як завжди.
І тато тихо вийшов з кімнати.
Сесілія вставила в плеєр касету із різдвяними піснями Сіссель Хірхебес і невдовзі всім єством поринула у чудову музику. За якийсь час вона скинула з голови навушники — ага, усі вже сіли за стіл. Мама читала Святе Письмо. Коли вона закінчила, родина заспівала «Слався, земле прекрасна».
А тоді бабуся вирушила сходами нагору.
— Я вже йду, Сесіліє!
— Тсс! Ти маєш тільки почитати…
Бабуся сіла на стілець перед ліжком і розгорнула книгу:
— «Це трапилося на ту пору, коли цар Август наказав провести перепис населення у всьому світі…»
Коли бабуся підвела погляд на Сесілію, у тої в очах стояли сльози.
— Ти плачеш?
Вона кивнула.
— Але ж тут немає нічого сумного…
Сесілія знову кивнула.
— «Знаком вам буде таке: ви повинні знайти дитя, котре лежить сповите в колисці…»
— Ти плачеш тому, що це гарно?
Сесілія кивнула втретє.
— Ми плачемо, коли нам сумно, — сказала бабуся за якусь мить. — А часом ронимо сльозу, вражені красою.
— Але ж не регочемо з потворного?
Бабуся замислилася.
— Ми сміємося з клоунів, бо вони потішні. А деколи й тому, що потворні… Поглянь!
Бабуся скорчила бридку гримасу, і Сесілія засміялася.
Бабуся продовжувала:
— А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.
Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся — наймудріша людина на світі.
— Тобі уже час йти до інших клоунів, — мовила мала.
Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.
— Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…
Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:
Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.
Вона швидко прочитала написане і продовжила:
Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.
Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.
Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.
— Подарунки! — оголосив він.
Тато просунув руки під дівчинку і підніс її догори разом з червоною ковдрою. Подушка залишилася на ліжку, тож Сесілине світле волосся опало додолу. Воно знову відросло.
Біля підніжжя сходів стояв дідусь і Лассе.
— Ти схожа на янгола, — сказав дідусь. — А ковдра — наче рожева хмаринка.
— Ангели спускаються з небес, — проспівав Лассе.
Вони саме пройшли половину сходів. Сесілія, обернувшись, зустрілася з ними поглядом:
— Дурниці! Ангели сидять зверху на хмаринах, — запротестувала вона. — Вони ж не звисають із хмар униз і не баламкають під ними ногами.
Дідусь хмикнув і відповів густою хмаркою диму від своєї сигари.
Тато вклав Сесілію на червону канапу. Під спину дівчинці намостили подушок, щоб вона могла бачити ялинку. Сесілія глянула на вершечок:
— Це не та зірка, що була минулого року.
Мама відразу вихопилася з відповіддю, наче їй було прикро від того, що не все так, як минулого року: