Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.
— Дуже глибока думка, — мовила вона.
— Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров — це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.
— Справді?
— Плоть і кров — не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.
Сесілія сплеснула руками:
— Не знаю, що й казати.
— Привітай себе…
— У мене ж не день народження!
Ангел похитав головою:
— Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.
Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:
— Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.
— Тільки оце ще! — вигукнув він.
Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:
— Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…
І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.
— Ви усі тут?
Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.
— А де Лассе?
— Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.
— Я хочу поговорити з бабусею.
— Нам з татом вийти?
Вона кивнула.
Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.
— Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? — запитала Сесілія.
— Звичайно, пригадую.
— У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…
— Тепер ти розповідаєш мені казку, — мовила бабуся.
Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:
— Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…
Сесілія спинила бабусю:
— Це я й хотіла сказати…
— Що саме?
— Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.
Бабуся міцніше стиснула її рученята:
— Навіщо говорити про це?
— До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, — сказала Сесілія.
— Чудово все пам’ятаєш.
— Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?
Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.
— Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, — попросила Сесілія.
Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.
— Можеш щось записати для мене?
Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:
— «Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…»
Бабуся підвела очі від записника.
— Хіба не глибока думка? — запитала Сесілія.
Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.
— Ти плачеш? — спитала дівчинка.
— Так, я плачу, дитинко.
— Тому, що це так гарно чи так сумно?
— І гарно, й сумно водночас.
— Це ще не все.
— Кажи далі…
— «Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…»
У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.
— Ну як? — поцікавилася Сесілія.
— Гарно…
— Можеш ще трохи пописати?
Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:
— «Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога».
Вона глянула на бабусю:
— Залишилася ще тільки одна річ.
Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:
— «Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття».