Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:
— Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.
Ангел Аріель похитав головою:
— Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.
Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.
Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:
— А ти знаєш, як називається ця річка?
— «Як називається ця річка?» — повторила Сесілія. — Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.
Ангел кивнув:
— Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж «леіре» — це «глина». Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.
— Нічого не розумію.
— Леіра… — повторив Аріель.
Він загадково усміхнувся:
— Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.
Дівчинка стенула плечима.
— Прочитай «Леіра» навпаки!
Минула секунда.
— АРІЕЛЬ! — зарепетувала Сесілія. — Вийшло «Аріель»!
Ангел гордо кивнув:
— Мені завжди подобалася ця долина.
Сесілія дуже тішилася.
Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.
Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:
— Зірка впала.
— «Зірка впала», — повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.
Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:
— Пам’ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?
— І зовсім не загадково.
— Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.
Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?
Ось вони добралися до подвір’я.
— Ходи-но сюди, — запропонував Аріель. — За стодолу.
З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.
— Це минулорічна ялинка! — вигукнула Сесілія.
Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.
Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.
Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.
Ангел Аріель нахилився і торкнувся зірки одним пальцем. Вона засвітилася, ніби до неї під’єднали струм.
— Як гарно! — скрикнула Сесілія.
Як тільки Аріель забрав палець, зірка погасла.
— Зроби так ще раз, — попросила дівчинка.
Він знову дотулився до зірки. Як тільки він торкався старої різдвяної зірки, вона спалахувала і осявала Сесілію та Аріеля, стіну стодоли і засніжені околиці.
Аріель поманив Сесілію рукою. Вона зрозуміла, що їм уже час повертатися. Треба встигнути піднятися у спальню, доки хтось не прокинувся.
Цього разу ангел також допоміг їй роздягнутися і залізти під ковдру. Він прихилив санки до стіни точно там, де вони й стояли, а тоді прибрав кімнату від снігу й талої води. Сесілія заснула, тільки-но дотулившись до подушки.
Коли вона прокинулася, біля неї сиділи тато і бабуся.
— Ніч? — спитала вона.
Тато кивнув. Він взяв доньку за руки, а бабуся зволожила їй уста.
— Я знаю, куди поділася стара різдвяна зірка, — прошепотіла Сесілія.
Бабуся з татом переглянулися:
— Різдвяна зірка?
— Вона лежить за стодолою. Ми забули її зняти, розбираючи ялинку.
Перш ніж заснути знову, Сесілія глипнула на бабусю і сказала кілька слів так голосно й виразно, як тільки змогла. Вона їх продекламувала, наче рядки із якогось вірша, вивченого колись напам’ять:
— «Улюблені діти не мають багато імен, хіба тільки байстрята. Їх знаходять па сходах, їм не відомо до пуття, звідки вони взялися. Вони витають у порожнечі».