Дядько Градобик ступив до жінки в чорному і сказав:
— Коли ховали, то я дав домовину, була про запас у мене, лежала під соломою в хліві. Гарна домовина, дубова, якраз по ньому.
— Дубовина славна, — сказала Тизуниха, — я б у такій лягла. То ви вже не подумайте, що пошкодували чогось.
Жінка в чорному одязі тільки схлипнула і закусила нижню губу, що затремтіла-затремтіла. Очі її набрякли сльозами…
— Я й барвінок посадила, — мовила Тизуниха, — доглядаю. І Максим доглядає мій. Усе збирається оградку поставити, бо як же без оградки… Скільки я за ним пережурилась! Яка там, думаю, мати у нього, чи жива? А ти ж, дочко, ось яка! Це ж він у тебе одинак чи ще є діти?
— Одинак, — проказала, ковтаючи сльози, жінка в чорному.
— Земля йому наша овечацька пухом, — поважно так обізвався дядько Градобик. — Йому тут лежиться добре, ви не сумнівайтесь. У нашому селі поховано й грузина одного, і росіяни є. Теж приїжджала молодичка одна з-під Курська, чоловік її колд лісу, у братській. А баба, — кивнув на Тизуниху, — поховала раніше, то й не втрапив до братської. Тут за ним догляд, ви не подумайте. Це ж, мабуть, і у ваших краях полягло немало, може, навіть і з нашого села.
Жінку в чорному знову струсонули ридання, наче вона хотіла виплакати всі сльози — не тільки за рідного сина, а й за його побратимів, що полягли по неосяжних просторах… А перегодя стара Тизуниха сказала:
— То ходімо до хати, посидимо, побалакаємо. Та, може, хтось із людей навинеться, то пом’янемо його, сердешного. І ви йдіть, — до дядька Градобика. — І ви, дітки, — до вас обернулась, — послухаємо гостю.
— Робота в кузні, — мовив дядько Градобик. — Залізо й ковадло не ждуть.
Ніхто з дітей не осмілився зайти до хати, зостались на вулиці, проводжаючи поглядами стару Ти- зуниху та жінку, що добилася з такого далекого краю, щоб навідати могилу свого сина. В зеленому барвінку, всипана зів’ялими пелюсточками цвіту, мирна, лагідна, ця могила була овечацькою, як і всі інші овечацькі могили, і раптом ви довідались про таємницю, серця ваші важче забились у грудях, і ви почулись дорослішими, досвідченішими. І не такою вже безтурботною здавалася бджолина музика. І не так медово пахло молоко білого цвіту, що водоспадом ллялося з вершка груші, по краплинці-пелюстинці стелилось додолу.
Наступного дня в колгоспі дали коней та воза, вистеленого соломою, і сумну жінку в чорному повезли на вокзал у район.
Вона поїхала не сама — кільком овечацьким жінкам украй закортіло податись теж у район: був саме ярмарковий день. Сиділа молдаванка в передку, коло їздового, а решта попримощувалася ззаду, хто звісивши, а хто підібгавши ноги.
Старі Тизуні пройшли слідом за возом до колгоспної контори, а потім зупинились і стояли доти, поки підвода з розмаїтим жіночим квітником зникла вдалині.
І не одному тобі здалося, що обличчя жінки в чорному одязі хоч і не розгодинилося, зате не було таке сумне, як учора. Може, тому, що побачила: і в Овечачому живуть люди, які зрозуміли й розділили її материнське горе, які дали останній притулок її єдиному сину.
— Оце як хочте: приймайте чи не приймайте, а тільки я від вас уже не піду.
Ви з матір’ю зачудовано дивитесь на Василинку, що стоїть у порозі. Василинка тримає в руках вузлик, який понаставляв гострі ріжки, наче хоче буцнутись.
— Ти що, може, з хати пішла? — якось недовірливо запитує мати.
— Пішла, — безтурботно відказує Василинка. — Спершу було жаль іти, бо все-таки рідна мати. Але коли я для неї чужа, коли мучиться зі мною, то чого завдаватиму клопоту? Пожитки взяла з собою, — гойднула рогатим вузликом, — а більше мені від матері нічого не треба. Ви не думайте, що я ваш хліб переїдатиму чи без роботи сидітиму. Кину школу й піду в ланку або до худоби.
— Лишенько ти моє, — зітхнула мати. — Зламає тебе робота, не розігнешся.
— А не зламає, бо до роботи я звикла, — весело заперечила Василинка.
— Чого ж ти на матір свою розгнівалась?
— Хіба не розгніваєшся, коли чужий чоловік їй дорожчий від рідної дитини? Як ходить, то хай собі ходить, але ж наговорив щось на мене, то мати й побила. А за що мене бити? За те, що я їй дочка? Ось ви ж не вдарите мене, бо я вам чужа, а вона побила. То не спроваджуйте за двері, бо до матері я більше однаково не піду, хай живе, як хоче.
Посідали за вечерю, їли кисленьку юшку з квас- цем. Ти радів, що Василинка таки прийшла до вас, що разом житимете. Ні ти її не кривдитимеш, ні мати. А з Василинкою добре, вона — як сонечко, що ніколи не заходить за хмару.
— Чи ви думаєте, мені не жалко свою матір? — говорила зовсім по-дорослому Василинка. — Жалко дуже. Перевелась, усе в роботі й роботі. Батька вбило, вона зі мною та зі мною. Хай уже пускає того приймака в хату. Хіба інші не повпускали? І вона хоче. Але ж чого сердиться, чого б’ється, наче я їй на заваді стою? То не хочу на заваді стояти, хай сама собі дає раду.
— Старий у тебе розум, Василинко, — обізвалась мати, — Ще ж молодесенька, як весняна кропивка, а міркуєш мов життя прожила.
— Міркувати не штука, — роздумливо сказала Василинка. — Зробити важче… Я б на того приймака не мала серця, якби ж то людина. Ніколи тверезий не приходить. І завжди в матері просить горілки. Вона вже й не чекає, щоб загадував, сама наперед готує. А він заллє сивухою баньки — й чекає, поки я спати ляжу. А я навмисне лягати не хочу, от мати й гарикає.
Повечеряли, Василинка хутенько взяла посуд зі столу, заходилась мити. Далі витерла рушником, поставила на миснику. Взяла віник, хотіла підмести долівку, та в останню мить передумала: мовляв, проти ночі не слід мести в хаті, це негарна прикмета.
Мати журливо позирала на Василинку, а потім візьми й скажи:
— Ох і невісточка славна росте для когось — роботяща, хазяйновита.
— Я до всього вдатна, — не соромлячись, одказа- ла Василинка. — В житті не пропаду.
А мати, певно, знову подумала про те, що таки справді Василинка міркує розсудливо, хоч і молодесенька, як весняна кропивка.
Ти натішитись не міг, що залишиться з вами, бачитимеш її і вдосвіта, і вдень — коли захочеш, і завжди слухатимеш її срібний голосок, у якому, здавалось, відлунює спів жайворонка, що розтанув у високості; і відчуватимеш на собі погляд її лагідних, м’яких волошок — відтоді, як ти уважніше приглянувся до Василинки, кращих квітів для тебе вже не було.
Коли смеркло й мати поставила на припічок каганець-блимавку, до хати вступила тітка Ярина. Обличчя її, повне, біле, дихало гнівом. І вся вона, рішуча, зла, готова була кинутись на Василинку, вдарити, скрутити в баранячий ріг, скубти за волосся. Хто зна, може, так і вчинила б тітка Ярина, та мати твоя стала перед нею і навіть руки звела: не руш, мовляв.
— Щастя твоє, що в чужій хаті, — мовила тітка Ярина. — Ану збирайся хутчій та додому гайда.
Василинка від столу дивилась на неї чистим, докірливим поглядом.
— А хіба ж ви не виганяли мене утришия? — поспитала.
— Я всеньке село оббігала, у всіх перепитала, а до сусідів через дорогу зайти не здогадалась! Бач, уже прибилась, уже своя! Забула за материнську доброту, за мій догляд, уже ладна кинути матір. Ану збирайся!
І тобі здалось, наче Василинка зраділа, що прийшли по неї, що додому женуть. І знову ти не міг зрозуміти її. Адже перейшла до вас назавжди, втекла від рідної матері, а варто було матері гримнути… Не йди, Василинко, хотілося сказати їй, бо навіть удома не буде так добре, як у вас.
— Ти ж бач, — бубоніла тітка Ярина, — і вузлик зладнала, і лахміття поскладала своє. Та ні, ти не сирота при живій матері, не сирота.
Василинка більше нічого не казала, проте здавалось тобі — приховує радість, що мати забирає додому. А може, граючись із тобою, тільки й чекала, коли, нарешті, прийдуть по неї? То навіщо ж брехала, що ніколи не вернеться додому?
Пішли, а в вашій хаті ще довго стояла тиша. Мати думала про віщось, уникаючи дивитись у твій бік. Блимав на припічку каганець, і світло його було таке саме непевне, як і ваш настрій.
У малиновому сяйві вечора, в рожевій куряві, що висіла над шляхом, розпливаючись по узбіччях, поверталася з поля череда. Хтось із пастухів їхав на коні, і на червоному кінському боці далеко виднілись босі ноги в закачаних штанях.