Чому карнавал історії? Тому що карнавал відбувається в особливий час, коли дія виходить, випадає з нормального, усталеного часу (перехід від літа до зими, чи зими до літа… всі інші ритуали переходу). Завдяки Жовтню не лише Україна, а вся Російська імперія випала з історії, але мала свою локальну історію в цій дірці. Тепер Україна (і всі інші комкраїни) повертається в загальнолюдську історію. Дисидентський рух — це початок цього повернення, тобто випадання, випадок з історії радянської неісторії. Випадок ставав особистістю, ми — нацією, сучасною. Знову згадується Григоренко. Його московські приятелі дивувалися «запеклости націоналізму» генерала й навіть висловлювали підозру, що старий хитрує, пристосовується до української діяспори. Українським рухом він зацікавився ще в першу мою зустріч з ним у Москві. Не хитрував, а повертався до себе, в християнство й українство. Не вмів хитрувати, взагалі дипломатом був кепським, прямолінійно-військовим. Скільки непотрібних палких дискусій спалахувало навколо нього, коли робив той чи інший дипломатичний ляп (хто їх не робив?). Дискусії ці забирали сили, нерви, час генерала. Та цікава характерна особливість цих промахів: навіть в них, особливо в них відчувалась глибинна політична мудрість Петра Григоровича. Ось як з його злощасною формулою: «В підпіллі можуть бути лише пацюки». Очевидно, ця формула образила багатьох ОУНівських підпільників. Генерал не врахував саме цього, не уточнив історичного часу й ситуації своєї формули. Його опоненти, в свою чергу, не врахували контексту висловлювання генерала. Бо своєю гострою тезою генерал лише підкреслив те нове, що з’явилося в СРСР, — самвидавський рух в добу, коли тоталітарний звір почав самознищуватись. Летальність вже сенільної хвороби комунізму була зумовлена тим, що радянська система тотальної дезінформації, дезінформації по вертикалі й горизонталі суспільства, не спроможна була увійти в сучасну добу інформаційної революції, що робило безнадійними усі спроби конкурувати з цивілізованим світом, навіть у тій сфері, де тоталітаризм має свої переваги — у воєнно-поліційній. Військовий кібернетик, Григоренко невипадково став одним з організаторів самвидавської правозахисної сітки. Почавши з наївно-легальних опозиційних виступів у рамках партії, пройшовши шлях так само наївного «ленінського» підпілля, генерал не лише увійшов в самвидавський рух молодшого покоління, а й активно розробляв практику, тактику й стратегію легалістичного (дайош права людини!) персоналістичного руху. По горизонталі цей рух був сукупністю осіб, особистостей, що шукали, творили, обмінювалися інформацією у всіх сферах суспільного життя, і тим самим руйнували піраміду тотальної брехні. ДБ не спроможне було знищити цю сітку інформації — для цього потрібно було повернутися до тотального терору Сталіна. На це новий клас не був уже спроможний, та й не хотів знову накладати своїми головами в нових чистках. Локалізовані репресії нищили окремі ланки самвидавської сіті, та вона поновлювалася і навіть стихійно удосконалювалась. Розгром підпільних груп, що виникли після ХХ-го з’їзду, показав, що щури ДБ влазять в такі групи майже з самого початку і творять з них пастки. Активні опозиційні сили гинуть в них без будь-якого відгуку в суспільстві. Підписантська кампанія середини 60-х років (у Москві до неї була причетна навіть частина Кремлівських можновладців), унаочнила, що міська інтелігенція не хоче (бо не може) працювати в умовах дезінформації. Погром підписантів довів, що влада не наважується знищити цілий клас освіченого інженерно-технічного прошарку. Але довів також, що до легальности правової держави ще далеко, потрібна певна конспірація. Так виробилась айсбергова структура самвидаву: невелика кількість самвидавників сітки творила видиму частину айсберга, більшість належала до підводної, неявної.