Питання про операцію постало і переді мною. Вагався я недовго, вибір був простий: або ще декілька років санаторію, або каліка на ціле життя, зате — свобода. (Через багато років переді мною постала схожа дилема: або ще декілька років у психтюрмі на Батьківщині, або свобода за межами Батьківщини. Тут я вагався набагато довше.)
Через декілька місяців після операції мені дозволили ходити. П’ять років я не бачив землі, і тому в перші ж дні вирішив вийти з санаторію. У санаторії був карантин, і виходити надвір забороняли. Мене на сходах спіймала медсестра і повела до головного лікаря. І треба ж було, щоб по дорозі до неї приєдналась вихователька і поскаржилась, що я розбещую дітей — граю з ними в карти. Головний лікар обох вислухав і сказав, що мене вилікували і я можу забиратись із санаторію…
Характеристику мені видали погану: «Хорошие способності, но лєнів, мнітєлен і груб с персоналом». З цією характеристикою я пішов у нормальну школу. Завуч сказав, що поганих учнів у них предосить і він не прийме мене до школи.
Довелось розповісти, за що видали таку характеристику (свобода слова й таке інше). Він порадив, щоб я робив зауваження вчителям наодинці, після уроків, бо інакше я зриваю дисципліну й підриваю авторитет вчителя. Я погодився.
У цій школі викладання було гірше, ніж у санаторії, і тут мене почали вважати за непоганого учня.
Не встиг я освоїтись з вільними дітьми й вільною школою, як надійшла страшна звістка. П’ятого березня помер Вождь. Увесь клас ридав разом із вчителькою. Я розумів жах того, що відбувалося, і думав про те, як ми тепер будемо жити серед капіталістів. До цих терзань додавались ще й докори сумління: всі плачуть, а я не можу з себе ні сльозинки вичавити.
Соціальне становище нашої родини й інкубаторське виховання ставили мене у двозначне становище, створювали роздвоєне сприйняття дійсності.
З одного боку, я розумів, що живу у найпрекраснішій країні світу, яку очолює наймудріший і найґеніальніший вождь усіх часів і народів — Сталін.
З іншого боку, я жив на соціальному низу. Моя мати працювала куховаркою в санаторії в Одесі. Отримувала вона ЗО рублів на місяць. На таку суму теоретично неможливо жити. Але практично можна. Навколо я бачив подібну злиденність, але в деяких шкільних товаришів було навіть гірше. Адже я міг ходити на кухню і їсти залишки їжі тих, хто відпочивав у санаторії.
Гірше було з житлом. Ми з матір’ю жили в жіночому гуртожитку й тулилися на одному ліжку. Вечорами до дівчат приходили хлопці й залишалися спати: одну ніч матроси, другу — міліціонери. Мати, бідна, все заглушувала непристойні звуки, але так само безуспішно, як глушать зараз західні радіостанції.
Врешті-решт, в тому ж 53-му, після того, як я закінчив сьомий клас, мати вирішила переїхати до тьоті Клави у Фрунзе. Туди мама вже кілька років тому відправила сестру, бо не могла утримувати нас двох.
Порівняно з нами тьотя Клава належала до радянської буржуазії, бо працювала в Міністерстві фінансів бухгалтером, а її чоловік — в Облвно, педагог. Обидва взялися за моє виховання, але «упрямий хохльонок» був невиправним. Тому в Киргизії пробули лише рік. Неподалік жила також родина другої сестри, разом з бабусею, Лебє-дєвою. Десь аж в Узбекистані четверта материна сестра. Дід Лебєдєв перед революцією прокладав КВЖД, тому всі сестри народилися в Китаї, але на різних станціях. Мати в Манжурії, що створило певні проблеми у Франції. Чиновник ніяк не міг знайти ту Манжурію і з власної ініціативи проставив для мами Магорію, і ми все кепкуємо, що вона в нас єдина в світі магорійка, президент і народ в одній особі.
Молодші сестри боялися старшої, тьоті Клави, але шанували. Чому? Якісь родинні таємниці… Хтось десь проговорився, що дід був дворянином. Казали, що врятував життя царевичеві в Японську війну (?) й отримав «лічноє дворянство». Лише в Парижі мати розкрила деякі таємниці, ті, що сама пам’ятала. Після революції повернулися в Росію, й чомусь затрималися в Киргизії. Дід вчасно помер, тому родину не переслідували. Бабуся теж хохлушка, з купців, здається, десь з Сибіру. Та мама не пам’ятає, щоб колись жили добре, хіба що в часи НЕПу. І хоча дворянство було ніяке, над родиною завжди висіла загроза, бо ще й закордонні, КВЖДінці. Тьотя Клава пожертвувала собою заради спокою родини й одружилася з чекістом, що полював на басмачів, мусульманські «банди» (так як врятував свою куркульську родину, тобто Плющів, дядько Сайта, що пішов у військову школу). Про чекіста ніколи не згадувала. Дядько Коля — другий чоловік. Підчас війни тьотю змусили стежити за сусідом, «англійським шпигуном». Тьотя грала ідіотку, тому залишили в спокої і сусідів, і її. І все ж і вона, і дядя Коля були цілком правовірні. Вже у дисидентські часи тьотя заїздила до нас до Києва. Після розмови з нами заявила мамі, що ми з Танею стали українськими фашистами. (Слава Богу, ДБ про тітчину дефініцію не знало.) Мама спитала мене. «Мам, невже ти віриш, що я хочу, щоб тебе чи Таню викидали з України? Дурна тьотя Клава». Ось тоді мама й відкрила частину таємниць. Хоча про дворянство лише в Парижі, почувши, як я зубоскалю над «лічним дворянством», раптом обурилась: «Що? Столбовое!» На той час психолог О. Братко (прихований далі за загальниковим означенням «друзі з Інституту психології») відкрив мені дворянство й… Плющів. Подивився в «Малороссийский гербовник». Часи матушки Єлисаве-ти. Добре, знать, служив «обиватель Борзенський» Петрові та матушкам… Одні прокладали дорогу Росії в Азію, інші… Власне, й батько, що був шляховим майстром в Памірських горах, робив те саме, прокладав дороги в тому ж напрямку дранґ нах ост. Втік туди на заробітки в часи голодомору 1933 року. Це вже знову лише в Парижі мама розповіла. В Одесі тільки одне згадала: коли татову комсомольську організацію приєднали до комсомольської організації військ НКВД, батько «загубив» комсомольський квиток… Обійшлося…