Та в ті часи, у 8-му класі, усі ці родинні таємниці мене не турбували, як і потім, коли московський дід, Микола Плющ, обережно (відсидів колись своє) відмовлявся від зустрічі з Кржижановським та показував наше «генеалогічне» древо. Запам’ятав лише з його розповідей, що був якийсь народоволець, Євген, що сидів у Шліссельбурзі…
З тіткою не зжилися насамперед через мене. Бо характер в неї був. Коли сестра переїхала з Борзни у Фрунзе, тьотя Клава поспішно почала окультурювати мужиче дитя. «Тьоть Клав, чого Ви все лаєтесь та лаєтесь?» — «Ах, я по-твоєму собака!»… Мій з. нею конфлікт вже не мав лінгвістичного забарвлення. У гніві на мене тітка «бух» — змела тарілку зі столу. Я у відповідь — решту тарілок. Бідна мама… Одним словом, переїхали знову в Одесу. Мати вже якось отримала окрему кімнату в гуртожитку й дитина вже не спокушалася шумами… Але все та сама бідність навколо, ще краще її видно — подорослішав.
Суперечність між ідеологією та життям довкола була кричуща. Не засумніватись у правдивості книжок та вчителів я не міг. Залишалося шукати проміжний вихід. І його було знайдено як самостійно, так і з допомогою дорослих. Як живуть наші правителі, народ не знає, бо це — державна таємниця. Зате ми стикались з прошарком населення, що жив краще. Це були продавці (отримували вони мало, зате крали), вчителі, лікарі й курортники. Основну масу цих «заможних» людей в Одесі на ті часи становили євреї. Закономірно було стати антисемітом. Сліпий національний або соціальний протест в Росії часто призводив і призводить до антисемітизму (недарма Енгельс назвав антисемітизм «соціалізмом для дурнів»).
Вчився я на відмінно і вважав, що всі, хто вчиться погано — ледарі й нікудишні комсомольці і з ними треба боротись. Боролись ми (активісти класу) двояким чином. По-перше, на комсомольських зборах я виймав спеціального записничка, з якого зачитував прізвища тих, хто підказував, користувався шпаргалками або списував у сусіда. За таку поведінку прозвали мене «шкільним жандармом». І я пишався цим прізвиськом. Дехто з учнів наважувався кидати мені докори прямо в обличчя. Тоді на комсомольських зборах я говорив про це, доводив, чому моя поведінка правильна, і вимагав, щоб мої опоненти довели протилежне. Вони мовчали і я знущався з їхнього боягузтва. Рішення зборів приймались майже одноголосно, лише декілька осіб утримувалось.
По-друге, після уроків я залишався з учнями, що відставали і займався з ними математикою, допомагав їм робити уроки.
Від учительських похвал голова у мене запаморочилась. Розвинулись надмірні гординя й честолюбство. Вони поглиблювались ще й через те, що більшість вчителів були напрочуд дурні (за всі десять класів я з любов’ю і вдячністю згадую тільки трьох вчителів), і я вважав, що краще за них розуміюсь на предметі.
Я мріяв здійснити переворот у математиці й філософії. (Всі свої мрії я викладав у щоденнику. КДБ у 1972 році забрав цей щоденник, а мої такі звичайні безглузді юнацькі мрії стали основою для ствердження того, що у мене з юності була «маячня месіанства».)
У країні панував культ Вождя і взагалі сильних людей, Геніїв, які ведуть народ до осяйних вершин комунізму. Тому моїми кумирами невипадково були Робесп’єр, Дзержинський, Кармалюк (український розбійник, схожий на Робіна Туда) і чомусь Наполеон, а не Петро І.