Дореволюційної літератури я майже не любив (окрім «Що робити?» Чернишевського та «Батьків і дітей» Тургенева). По-перше, через те, що писання ідіотських творів про літературу за заданим планом викликає відразу до автора, якого вивчають. По-друге, мені нудно було читати усілякі безглузді переживання героїв Толстого, Тургенева, Гончарова та ін. От Павка Корчагін — зовсім інша річ! Кришталево чисті думки та вчинки, ніяких тобі гнилих інтелігентських рефлексій. Писати про «Матір» Горького було нудно, але й тут подобалась більшовицька твердість Власова. Каюсь, Маяковський не подобався — надто складно писав…
У сфері статевих стосунків після того, як прочитав Дідро, прийшов до висновку: «Геть сором!» (що й проповідував тим, хто зі мною вчився, та вчителям). І взагалі всю мораль треба раціоналізувати, викинувши з неї усі формальні правила пристойності та упередження. Природний сором завадив втілити нову мораль у повсякденне життя. (Моральні пошуки диктувались не лише прагненням математизувати мораль, а й протестом проти лицемірного святенництва дорослих.)
Наприкінці 9-го класу сталась надзвичайна подія. Одна з однокласниць народила дитину. Ми дізнались про це тільки на початку нового навчального року. Всі подруги перестали в неї бувати й обурено обговорювали її «провину». Я запропонував скликати з цього приводу комсомольські збори. Звичайно на комсомольських зборах присутній класний керівник. Але я заявив класному керівникові, що йому на цих зборах робити нічого і він тільки заважатиме чесній розмові (взагалі-то я дуже нахабно поводився з учителями, а вони вибачали мені зухвальство як найкращому учневі).
На комсомольських зборах я розповів про поведінку подруг «злочинниці». Я сказав, що секс — особиста справа кожного, що, звичайно, вона нерозумно вчинила, але їй треба допомогти. Закінчив я свою викривальну промову словами про те, що більшість учениць нашого класу тільки випадково уникнули того, що трапилося з «потерпілою», Що вони самі досить вільно поводяться з матросами. Ніхто не заперечував, і збори вирішили допомагати молодій матері.
Енергії в мене було багато. Не поглинало її ні навчання, ні читання книжок, ні комсомольська діяльність у школі. На цей час я твердо засвоїв істину, що комуніст повинен шукати основну ланку в суспільстві й кидати всі сили на цю ланку. Основною була загроза війни, шпигунство і т. д. Одеса — прикордонне місто. Природно, що я прийшов До думки допомагати ловити шпигунів. У цей час існували «бригади допомоги прикордонникам», до яких входила молодь. Бригади ці по ночах ходили на кордон, тренувались ловити шпигунів та стріляти. Це було трохи нуднувато, та зате відповідало поглядам на життєві завдання.
Закінчилась моя участь у бригаді сумно. У ніч на 7-е листопада 1955 року нас викликали на заставу й повідомили, що очікується «висадка шпигуна».
Нас розташували між прикордонниками так, щоб було видно одне одного. Лежимо, чекаємо. Минає декілька годин. Раптом бачимо три постаті. Я кричу: «Стій, хто йде?»
Виявилось, що це двоє прикордонників покинули свої пости і ведуть п’яного в дим начальника застави.
Перша реакція — донести на начальника застави. Друга — сумніви в доцільності нашої бригади.
Остаточно я порвав з бригадою після того, як начальник застави цинічно розповів історію Берії. Він смакував сексуальні пригоди Берії, ґвалтування жінок-політв’язнів. Однаково гидкими стали і Берія, і начальник застави.
Почався 1956 рік. До нас додому зайшов один морячок, мічман. Розповідав усілякі історії. Між іншим сказав, що Ленін — дуже гарна людина, й Сталін — набагато гірша. Я розлютився і заявив йому, що якщо він буде подібне говорити, то заявлю, куди слід.
За якийсь час я написав заяву в КДБ з проханням прийняти мене в школу КДБ. Мета проста. Головна ланка — війна. Я не зможу воювати (туберкульоз кісток). Але зі шпигунами боротися зможу (про внутрішніх ворогів не думав, бо здавалось, що вони можуть бути тільки шпигунами). (Бідна мама, як вона перелякалася, скільки довелося їй натякати, аби не вступав у КДБ… А в 71-му засмучена, знову натяками, що тато теж їх не любив…)
Мене викликали в КДБ. Я довго пояснював, що я відмінник, активний комсомолець і т. д. Ось, мовляв, хочу бути слідчим. Мені відповіли, що у слідчі беруть після служби в армії, а оскільки я туберкульозник, то моє бажання нездійсниме. Я почав пояснювати, що готовий бути ким завгодно, аби тільки працювати у КДБ. Шифрувальником — бо у мене математичні здібності. Перекладачем — бо в мене «п’ятірка» з німецької мови. Це не таке вже й добре знання мови, але я готовий вивчити її справді зразково. Вони відмовили, посилаючись все на той самий туберкульоз.