Більш цікавими були ситуації навколо самої книги. Для людини, що прийшла в літературу випадково й не збиралася бути літератором, виникали ситуації дивні… й смішні, або не дуже. Почну з мого італійського Перекладача, а потім і друга, Серджіо Рапетті, якого Буковсь-кий ніжно обізвав Серьожа Репкін (переклад прізвища: хтось у родині, здається бабця, була росіянка). Дзвонить: «Льоня, ти получіл вторую премію (одну із десяті) за лучшую історічєскую кніґу в етом ґаду. Напіші речь, такую, штоби жюрі даже не сомневалось, кому вручіть первую премію. Ето — замок в Тоскане, правда, лішь на десять лет». Вся родина аж затихла, два дні ніхто не галасує: «Тато пише… Тсс…: Ти ж напиши, щоб усе журі ридало». Написав, родина рюмсає: «Просто на Нобля!» Від Серджіо вітання — «Без сумніву — ти». Але потім дзвонить: «Ти знаєш, це був автомат, жеребок». І що найбільш образливо, що ця італійська сука-фортуна вибрала комуніста… Але так йому й треба, бо підтекст таких премій простий — хтось вкладе гроші в палац (це ми — на ремонт палацу?..), а потім він, палац, піде під туризм чи що… Та все одно, написав для Серджіо віршик «Тоска по Тоскане». І тут лихо… через кілька років прочитав цей каламбур у Мандельштама. Вкрав класик… Взагалі з крадіжками в літературі кепські справи. Якось попали на вечір російської еміграції, всіх трьох. Я іронічно кинув: «Трі Грації еміграції». Не жартуй! — бо через деякий час прочитав це у когось, кого вважають за поета… Ще гірше було, коли писав про російський радянський фашизм. Знов пожартував: скоро вони доведуть, що і етрускі — ето русскіє. І знов… довели, й землячок між ними… От тоді вирішив не жартувать, бо хтозна, що ще вийде…
Сумніше з американським виданням. Видавниця, пані Вульф-Иованович була близьким другом Сент-Екзюпері, їй сподобались мої листи з божевільні про нього й Пришвіна, вона заявила, що це найкраща його інтерпретація, і вона хоче не лише Карнавал видати, але й окрему книгу про філософію Сент-Екзюпері та Пришвіна. Розмова, вечір з нею! — збожеволіти можна! Де ж у божевільні я міг навіть уві сні таке уявити — розмова з людиною, що добре знала Екзюпері. Ото карнавал! Нова зустріч, після виходу книги. Вона — холодна, як крига, якою я був ошпарений. Який там Сент-Екзюпері… Минуло кілька років, поки знайшов пояснення. Землячок постарався… А як їй довести, що я не верблюд?..
Та це все сантименти. Важливіші дискусії щодо змісту книжки. Власне, почалося з перекладу. Скажімо, національність. Виявилося, що у французів це означає просто громадянство. Ось ми, наша родина, нині — французи. Але якщо згодишся на таку дефініцію, ти — росіянин. Або погоджуєшся на совєтік. Російські дисиденти, очевидно, приймали «росіянин», і кепкували: «Ти какой-то нєрвний на етой почвє». Та як тільки почалася Афганська війна, вони теж стали нєрвними, й так само почали виправляти журналістів та перекладачів: «Не русскіє зверства, а совєтскіе». Або слово «єврей». Для французів слід називати віросповідання або не підкреслювати етнічного походження, бо звучить шовіністично. Доводиться пояснювати, що в СРСР не за віросповідання притискають євреїв, а саме за етнічне походження. Але справа гірша, бо у кожної нації в СРСР — своя проблема, відмінна від інших. «Ні, ця тема у Вас занадто, хворобливо підкреслена». Та ж не можна, живучи в імперії, не говорити про її імперську природу. Націоналіст. З цим словом довелося помучитись. Як окреслити свою чи тих, хто сидить, позицію. «Націоналіст» викликає забагато несмачних асоціяцій. Деякий час я використовував «сепаратист», але й воно має негативні конотації, й не покриває всіх відтінків національних рухів. Довелося користуватися «патріотом», що на совєтське вухо тхне радянською пропагандою. В українській діяспорі лінгвістичні проблеми взагалі набули якихось химеричних форм. Знов-таки той самий націоналізм, сепаратизм або жиди. Якось цілий вечір просперечалися з приятелем: він терпіти не може інтернаціоналізму, я так само — космополітизму. Виявилось, що його космополітизм означає мій інтернаціоналізм… Дискусія «єврей чи жид?» була вже всеукраїнською. Доктор Я. Мусянович, з ОУНу, активний учасник Єврейсько-українського товариства, згодився з нашою позицією, що це не лінгвістична проблема, а історично-психологічна. Свого часу д-р врятував у шпиталі від гестапо 20 євреїв. Вдалося його вмовити, щоб розповів про це Паризькій громаді. Д-р починає: «Ну, і от ці жи… євреї». Бідний західник, рятував він жидів, а розповідати йому доводиться про євреїв… Росіяни в свою чергу пробували нам накинути необразливість назви «малорос». Історично вони мали рацію, якщо забути психологічні аспекти мови, що історично змінила сенс Малої Росії.