Я зневажав стиляг за духовну порожнечу, але протестував проти розправи над ними. І в цьому мені вдалось домогтися свого — ми перестали їх ловити.
Коли вдавалося спіймати спекулянта, ми відбирали в нього товар, ховали в спеціальний сейф і передавали спекулянта міліції. Відбирати товар ми не мали права, але міліція нас до цього заохочувала. Якщо спекулянтові чи злодієві вдавалось замести сліди, його били. Штаб наш був розташований у бомбосховищі. Коли приходив час бити, частина з нас «зі слабкими нервами», виходили з кімнати, потім вмикалась сирена і починались побої. Бити ми також не мали права, але міліціонери радили бити, якщо немає прямих доказів. Один з підлітків, член нашого відділу кавалерії, дуже захоплювався побоями. Я помітив це й почав наполягати, щоб його виводили під час побоїв, — адже ж з нього росте садист.
Ми, декілька студентів — членів штабу, почали протестувати проти побоїв. Але більшість дуже логічно доводила, що ми — гнилі інтелігенти, що бити цих мерзотників треба.
Нам було соромно за свої слабкі нерви…
Якось ми зловили молодого злодія. Він запропонував свою допомогу: «Я знаю місця, де збираються волоцюги, повії, злодії, я допоможу вам їх виловлювати, якщо ви приймете мене до штабу». Ця пропозиція більшості з нас видалась огидною, і ми йому відмовили. Ясно було, що злодієм він став з романтичних причин, а наш штаб притягував його тим самим — романтика пошуку, культ сили.
Перебування у «легкій кавалерії» поступово розкривало очі на багато речей, дуже яскраво виявляло методи і сутність боротьби із злочинністю в СРСР.
Я керував торговим сектором. Ми заходили в їдальню і замовляли їжу й напої. Потім змушували офіціантів зважувати те, що нам подали. Звичайно виявлялось, що того, що подали, набагато менше, ніж замовляли. Складали протокол. Директор або шеф-кухар відкликав нас у окрему кімнату і пропонував горілку, розкішні закуски і навіть свого годинника. Ми, як ідейні комсомольці, записували у протокол і його пропозиції.
Найбільше нам доводилось боротись із спекулянтами. Я запропонував вивісити у штабі плакат зі словами Леніна: «Спекулянт — ворог народу». (Віра в магічну силу слова була така велика, що я думав, наче більшість молодих спекулянтів, побачивши слова самого Леніна, зрозуміють, як глибоко вони опустились, і виправляться.)
Після Московського фестивалю (1957 рік) в Одесі з’явилось багато негрів, арабів та інших іноземців. Різко зросла проституція. Нас кинули на боротьбу з проститутками. Ми ходили по парках і виловлювали парочки з-під кущів. Було дуже соромно, але що вдієш — треба.
Пригадую, спіймали одну дівчину і привели у райком комсомолу. Секретар райкому виступив перед нею з громовою промовою про честь радянської дівчини. Найбільше він налягав на те, що вона підриває престиж країни. Дівчина вперто стояла на тому, що її статеві органи належать тільки їй і це не справа комсомолу втручатися в утилізацію їх (висловлювалась вона, звичайно, більш грубо). Проте після того, як їй пригрозили тюрмою, вона здалась і визнала свою провину.
Був у нас один хлопець з робітників, який найкраще присоромлював злочинців. Якось ми зловили студентку технікуму, яка розважалась у парку з солдатом. Наш оратор завів її в окрему кімнату й почав говорити про дівочу гордість, честь і таке інше. Ми стояли за дверима і вмирали зі сміху — настільки все це було по-книжному банально. Але говорив він дуже переконливо. Дівчина істерично ридала. Після розмови ми попередили її, що якщо злочин повториться, ми повідомимо в технікум і її звідти виженуть. Вона поклялась, що ніколи більше не буде цим займатись.
Моя шкільна вчителька якось потрапила у лікарню. Коли видужала, розповіла мені таке. Головний лікар лікарні, єврей (на цьому вона наголосила) тримає в спеціальній палаті здорових людей. Їх начебто лікують. Насправді після «лікування» їм видають довідки про те, що у них тяжкі захворювання. З цими довідками вони отримують усілякі пільги — безкоштовний курорт, пенсію через хворобу, звільнення від роботи і т. д. Про це знають всі медсестри й лікарі, обурюються, але бояться виступити проти головного лікаря. Вчителька попросила, щоб я розслідував цю справу. Але, попередила вона, сестра головлікаря — завідувачка районного відділу охорони здоров’я. Якщо вона дізнається, що ним зацікавились, то його переведуть в іншу лікарню.
Я написав заяву в міліцію, у якій попередив, що розслідування потрібно провести дуже приховано. Міліція обіцяла розібратись. Тільки через чотири місяці мене викликали у міліцію. Там повідомили, що головний лікар ось уже чотири місяці як не працює у лікарні, і що мої відомості не підтверджено.