Я знову заснув і прокинувся від крику:
— Відбій! Лягай спати!
Роздягнувся і знову поринув у сон, слава Богу, без сновидінь.
Фактично першим днем, днем свідомим, був день другий.
У коридорі тихо. Вряди-годи наглядач зазирає у «вічко».
Перша думка про «вічко» — за Марксом. Що таке «вічко»? Це замкова щілина в її функції підглядання. Первинна функція замка зникла, а вторинна стала законною, не ганебною, а шанованою державою.
Відчуження в ГУЛАГу відображається не тільки у відчуженні замкової щілини-вічка, у яке чоловіки-наглядачі дивляться на жінок, що сидять на «параші», а жінки-наглядачки — на чоловіків (спершу неприємно ходити на парашу, коли чергують жінки…).
Ось тебе ведуть на допит у сусідній будинок. Наглядач плескає в долоні, щоб розминутися з іншим тим, хто під слідством, арештантом. А я, слухаючи це плескання, пригадую слова масовика: «Два рази плеск, три рази плеск» і з радянських газет: «Аплодисменти, що переходять в овацію».
Ось звідки йдуть ці аплодисменти — з тюрем. Плескання наглядачів — зміст цих аплодисментів, аплодисменти ж у газетах — форма тюремного плескання.
У Лефортівській тюрмі не плескають, а клацають язиком чи пальцями. Клацають від задоволення? Ні, і це відчужилось від будь-якого людського змісту.
Радянський Союз — країна максимального відчуження всіх породжень людського духу від людини. Відчужені держава, економіка, наука, мистецтво, мораль, ідеологія, церква, людина сама від себе, від природи. І тому навіть у дрібницях, у деталях державу пронизують фарсові символи — відчужені від усього людського жестами, рухами, словами.
У тюрмі відчуження від людського найбільш відверте, бо всі стосунки з державою оголені до краю. Влада найбільше щира саме тут, хоча і тут вона не перестає брехати.
Я спостерігав за наглядачами. Вони у слідчій тюрмі набагато людяніші, ніж у таборах. Але й вони багато в чому забули про елементарну людяність.
Молоденька дівчина-наглядачка. Холодне, непроникне обличчя, що дивиться на тебе з «пильністю». Тільки-но приходить новачок, вона бачить в ньому ворога (літня наглядачка поводиться гірше, але у той же час не так формально; вона не бачить у тобі страшного ворога). Крім того, залишаючись формалісткою, ставиться краще. Адже ж видно з поведінки людини, що вона не якийсь виродок з-поміж людей.
Але я ніколи не міг бачити у ній жінку, бо вона підглядає за чоловіками — службовий обов’язок. Мої співкамерники-кримінальники вважали, що вона вродлива і навіть симпатична. І справді, до кримінальників вона ставилася людяніше, навіть усміхалась на жарти.
Уночі другого дня я почув хриплі крики якоїсь кримінальниці. Вона кричала наглядачам щось непристойне, а вони голосно знущалися з неї, з її бажань. Цинічні пропозиції сипались з обох боків. Наглядачі втішались з крайнього падіння жінки, не замислюючись над тим, що це вони їй створили нелюдські умови, що її цинізм викликала їхня власна жорстокість.
Я майже не читав у «табірній» літературі про секс у тюрмі. Тому хочу навмисне спинитись на цьому, доповнивши відповідний розділ книжки Анатолія Марченка «Мої свідчення».
Секс — майже єдина тюремна тема розмов кримінальників, чоловіків і жінок. Жінки особливо нестримані у своїй поведінці. Чоловіки часто вдовольняються матом, брудними розповідями, часто вигаданими, про свої походеньки. Якщо ж жінка втрачає контроль над своєю поведінкою, вона опускається нижче, ніж чоловік. У падінні, щоправда, переважно кокетує своєю «скромністю». На етапі, в поїзді вона провокує кримінальників-чоловіків на цинічні викрики, розповіді, а сама при цьому нерідко вдавано обурюється грубими словами, прізвиськами.
Мене на етапі завжди садили у камеру між чоловіками і жінками: все-таки політичний, отже, бешкетувати не буде.
Чоловіки починають казати жінкам щось ласкаве, ніжне. Жінки у відповідь воркують:
— Ти гарний, красивий… Запиши мені гарну пісню…
Але потім жінка не витримує і «ненароком» ображає «кавалера». Той накидається на неї з найцинічнішими прізвиськами, явно їй приємними, — бо це ж усе-таки «секс», і чоловік у своєму маті — постає перед нею справжнім, грубим, мужнім…
Вона або обурюється, або відповідає ще цинічнішими словами. Але якщо у чоловіка це часто просто грубі слова, то у жінок, що відкинули кокетство, за словами витончені брудно-сексуальні образи.
Якось після такої перепалки молода дівчина, «малолітка», що гралася зі мною у романтичне, культурне, інтелігентне «кохання», а з іншим — в обмін цинічними репліками, попросила мене: