— Льонік, скажи Серьожці, хай він не матюкається.
Я відповів:
— А нащо ти його дражнила, розповідаючи про листування у тюрмі, про свою подругу — «колупалку»?
— Я ж не думала, що він матюкатись буде.
Серьожа у цей час похвалився якимось своїм досягненням, окресливши його рідкісним блатним словом (малолітки, та й дорослі жінки, люблять слухати яскраві описи статевих особливостей і чеснот своїх співрозмовників). Вона, прекрасно розуміючи, про що він говорить (а говорив він про рідкісне збочення — операцію фалоса, що змінює його «анатомію»), запитала скромним голосочком:
— Сергійчику, а що це означає?
Той став детально пояснювати, вникаючи у всі подробиці. Вислухавши його мовчки до кінця, вона налетіла на нього:
— Ах ти ж півень, козел, підар йо…!
До діалогу приєднався увесь етап, навіть конвоїри. Тільки коли на галас виглянув офіцер, конвоїри почали вгамовувати «ворогів».
Я з однією такою скромницею проговорив цілу ніч.
Потрапила у 16 років за хуліганство у дитячу колонію. Там познайомилась з лесбосом (дуже лаяла старих лесбійок, щиро ненавидячи за насильство над собою). Говорила розумно, чесно, з почуттям відрази до всякого зла. За національністю — литовка. Дізнавшись, що я українець, попросила, щоб заспівав їй українських пісень. Я попросив її заспівати по-литовськи.
— Я не знаю литовських. Давай по-російськи заспіваю.
І почалися одна за одною блатні сентиментальні пісні.
Усі ці блатні пісні чергувались із сентиментальними офіційними. Навіть матірні слова у її піснях втрачали свій грубий сенс, хоча й залишались брудно-сентиментальними. Прекрасні її пісні були не за змістом, а через силу почуття, з яким вона співала.
У тюрмі навпроти моєї камери сиділа валютниця. Вона розважалась ексгібіціоністськими трюками, потішаючи наглядачів. Я слухав щовечора їхні коментарі. З кожним новим вечором її фантазія у розвагах для своїх охоронців поширювалась усе далі. Потім її кудись перевели.
На третій день я попросив каталог книжок.
— Каталогу немає. Завтра бібліотекар буде розвозити книжки, виберете з того, що покаже.
Я поринув у спогади про дім, у здогади про друзів: «чи знайшли у них щось, кого заарештують, кого ні, хто може зрадити?» На вечір зрозумів, що коли не вироблю для себе «психологічну методу» життя у тюрмі, то буде погано. Страх за дітей, дружину, друзів може стати надмірним, ірраціональним. Треба не думати про це, про минуле. Але й про майбутнє — скільки дадуть, чи відправлять у психушку — також думати не варто. Про майбутнє легше не думати — я у думках дав собі максимальний термін або психушку. Якщо табір — можна буде читати, сперечатись, думати, писати щось із психології, вивчати людей (особливо цікавили мене кримінальники, соціально-психологічні причини їхньої злочинності).
У психушці я також сподівався працювати і вивчати психологію в її оголеному вигляді — бо ж там, за межами норми, все особливо випукло виглядає.
Як виявилось згодом, я просто не уявляв собі психушки. І хворі психологічно нецікаві, бо всі їхні реакції затерті нейролептиками, і я сам нічого не міг досліджувати через дію все тих самих нейролептиків.
Підготувавшись до найгіршого у майбутньому, я майже не думав про нього. Те, що не викликали на допит, також зрозуміло — щоб вимучити очікуванням.
Зовсім заборонити собі думати про волю також не можна — ця воля вилізе як щось ірраціональне. Так воно і вийшло, коли через півроку раптом виявив у себе цілком ірраціональний страх за дружину — її арештують, за дітей — один потрапить під машину, другий потоне. З цими страхами довелося боротись більше тижня, вдаючись до «раціональної психотерапії», тобто думаючи про те, що може статись усе що завгодно, а тому немає сенсу жити уявними бідами. Коли щось справді станеться, тоді інша річ. Повна невідомість про родину, про друзів спричинила цей страх. Випадково допоміг один з наглядачів, сказавши щось про старшого сина. Страхи щезли.
Допити не хвилювали. Давно вже вибрав лінію поведінки, найлегшу психологічно: відмовлятися від будь-якої гри з ними, від участі у слідстві. Тому такі смішні були усі їхні «прийомчики». Можна було дивитись на все з позиції поблажливого фаталізму — гірше, ніж психушка, мені не загрожує.
Коли я отримав книжки і дізнався, що дають на тиждень по п’ять книжок, то розподілив час між читанням книжок і розробкою теорії гри: психологія, класифікація, дослідження їх будови, конструювання.
У кіоску я купив папір, ручку і почав писати — спочатку поновлював у пам’яті те, що прочитав у Виготського, Ельконіна, Венгера та інших психологів, далі те, що ми з дружиною встигли до арешту.