Робота посувалася швидко. Тиша, ніщо не відволікає. Невдовзі побачив, що «індуський» метод роботи — у цих умовах найкращий. Після відбою я «спускав мавпу з ланцюга» — тобто дозволяв собі мріяти про все на світі, без будь-якої самоцензури. Міфологія, спогади про друзів, мистецтво, історія, математика, фізика й філософія. Думки перескакують з теми на тему за химерними асоціаціями. Якщо появляється щось нове, що видається цікавим, коротенько записував так, щоб не бачили наглядачі (вимагають спати). Оскільки все крутилось навколо теми гри, то, про що б не думав, все вело до неї.
Вранці перечитував те, що записав уночі. Більше половини — нісенітниця. Але дещо варто було продумати серйозно, розвинути.
Завів тематичні аркуші. І щодня розвивав одну-три теми. Удень — «мавпа сидить на ланцюзі», мріяти не дозволено, асоціації взято в шори логіки і відомих мені законів дитячої психології.
І це була та сама свобода, про яку пише Нєкипєлов: «Та тільки там, о, тільки там моя свобода».
Коли Толкач викликав мене на перший допит, я вже був певний, що нічого зі мною у них не вийде.
Він показав ордер на арешт у справі «про розповсюдження антирадянської літератури у місті Києві».
Допити він вів досить розумно. Швидко зрозумів, що залякування не пройде, що вивести мене з себе не вийде.
Почав з компліментів моїй статті про психологічні методи на допиті.
— Але чому ви самі не виконуєте своїх порад, не хочете давати будь-яких відповідей на запитання слідства?
— Ну, навіщо ж мені бути рабом чиїхось, навіть своїх рекомендацій? Та й у статті я раджу мати попередній план поведінки на слідстві, але завжди залишати можливість змінити його, врахувавши якісь нові обставини.
Толкач спробував з’ясувати, чому я відмовляюсь давати свідчення. Я відмовився відповідати, обмежившись записом у протоколі про те, що вважаю абстрактне формулювання про «місто Київ» за незаконне. Адже ДБ може сформулювати ще ширше — «у СРСР», і тоді буде загальна справа на ввесь народ. Увесь народ буде під підозрою.
Давати про когось позитивні відгуки я також не хочу, бо знаю з практики численних судів, що судді фальсифікують, перетлумачують на користь звинувачення будь-які відповіді.
Толкач взявся починати розмови на загальні теми, не записуючи моїх відповідей у протокол (я попередив, що говорю не для протоколу). Їм це було потрібно для запису на магнітофон.
Я пішов на ці дискусії, щоб хоча б що-небудь дізнатись про друзів.
— Леоніде Івановичу, за що ви так мене ненавидите? Я ж нічого незаконного не зробив, а у КДБ прийшов після XX з’їзду.
— Ні, я не вас особисто ненавиджу, а вашу гидку антирадянську організацію. Ви — всього-на-всього гвинтик, що обслуговує організацію.
— Якби у вас була тільки ненависть, я б зрозумів: ми вороги. Але у вас стільки злоби, а ось це вже погано.
Він таки уважно читав мої статті! Знає, з якого кінця зайти, на що тиснути, щоб я засумнівався у собі.
— Ні. Злоби немає. Тільки ненависть до КДБ.
— Та ось ви і зараз дихаєте злобою, в очах у вас скажена ненависть.
Усміхаюсь.
— Я себе поважаю настільки, щоб не опускатись до злоби.
Так ось ми і філофствували щоразу. Нарешті, обоє почали нудьгувати. Я зрозумів, що нічого з нього не видобуду, він — те саме про мене.
Любив він докоряти мені за марксистське начотництво, догматизм, абстрактний гуманізм. Відчувалось, що вник у мої статті, пильно вчився на політзаняттях.
19 січня я отримав передачу від Тані.
Толкач дозволив написати листа:
— Ми ж люди, розуміємо, що важко вам без вісточки.
А я про себе подумав: хочуть вивудити щось з листа. А може, хочуть вивести з рівноваги смутком за домом, а листи його збільшуватимуть. Вони це практикують. (Віктора Нєкипєлова «випадково» зіштовхнули в коридорі з дружиною, аби пробудити сум, притамований волею. Трапляється, що люди здаються саме через сум за рідними.)
Але я відповів Толкачеві:
— Що ж, дякую за люб’язність.
Я написав Тані тільки про роботу над грою, про книжки. Важливо було показати, що я роблю саме те, що обіцяв, — працюю над тими ж темами. Це немовби натяк, що й усе інше на тих самих позиціях, свідчень не даю.
Толкач проглянув і почав розпитувати про слова, прізвища вчених. Я зрозумів, у чому небезпека. Вони скажуть, що я використовую кодові слова.
— Ви у дружини спитайте. Вона покаже підручники, книжки, над якими ми з нею працювали.
Було ясно, що грають якусь комедію, але так хотілося отримати бодай би одного листа…