На душі всі ці перші дні було добре. Спало почуття обов’язку, щоденна напруга, хвилювання через арешти. Політичні проблеми відійшли кудись на другий, третій план. Узагалі всі житейські проблеми. Залишились приглушені волею спогади, які прояснювала віддаль у часі й у просторі.
У дрібних побутових сутичках з наглядачами допомагало внутрішнє глузування з них. Вони думають, що жертва — я. Це частково правильно — я жертва режиму. Але ще більші жертви вони, жертви, що не усвідомлюють, наскільки жахливе їхнє становище нелюдів. Усвідомлення внутрішньої несвободи допомагає внутрішньому визволенню.
Я неточно назвав їх наглядачами. Офіційно вони називаються тепер контролерами, а тюрма — ізолятором. Увесь радянський гуманізм міститься у словах, за якими таїться будь-що, окрім гуманізму. Ось вони й міняють назви, слова, гуманізують їх або ж роблять жорстокішими.
Я поновив свої спостереження над словом у Шевченка. Взяв у бібліотеці його російські повісті, перечитав, дещо виписав. Повісті автобіографічні і тому вони є матеріалом, з допомогою якого можна перевірити спостереження над віршами.
Але настільки менший емоційний вплив Шевченка, що пише російською! Символи, образи ті самі, що й в українських творах, але мова послаблює їхню внутрішню емоційну насиченість.
Все-таки і російський Шевченко дуже допомагав. Допомагали також пісні. Слава Богу, не було однокамерників, і я міг співати, не обмежуючи себе, упівголоса. Зацікавлено заглядали і наглядачки. Але вони, мабуть, звикли до того, що українці співають у тюрмі. Оскільки тиша й самотність сприяли самоаналізу, я швидко переконався, що, вибираючи пісні, висловлював свій настрій. Коли я поринав У спогади (це звичайно було під впливом книжок), то співав головно українських пісень. Якщо настрій мій викликало теперішнє — сутички з начальством, допит, газетна стаття, — то співав я російських. Думки про майбутнє викликали то російські, то українські пісні. Мрії про волю викликали українську, думки про психушку — російські. На перший погляд, причина таких підсвідомих виборів крилася в тому, що мовою мого дитинства була українська. Але з найкращими спогадами юності були пов’язані російські пісні, які я співав в Одесі.
Одна за іншою пригадувалися відмінності в культурі наших народів.
В українців майже не було декадентів. Зараз майже немає українських анекдотів (а за давніших часів, та й років 20—ЗО тому вони були — щоправда, радше єврейські анекдоти, які розповідались по-українськи). Немає самвидавівських співаків. Майже немає блатних українських пісень (хоча в таборах у провінції розмовляють по-українськи). П’ють українці менше, матюкаються також менше.
У сучасній поезії тільки у Миколи Холодного відчувається якийсь надрив. У нього ж є «блатні» мотиви, але без глибини Галича чи хоча б Висоцького.
У цих відмінностях в обох культур є переваги, пов’язані з їхніми ж недоліками.
М’якість, жіночність української мови і всієї культури дає не лише сентиментальність, вона ж породжує особливу грубість і відданість владі українських жандармів.
Надрив і декаданс в росіян багато дав для глибшого бачення душі людини. Земна любов до Бога, український демократизм обернувся в українській літературі численними одноманітно страшними повістями про життя села. Але це саме відбивається і в тому, що у «селянській» темі українські письменники обходяться без покаяння перед народом. Не було в Україні прірви між інтелігенцією та народом. Українським патріотам в цілому і на думку не спадало не вважати себе частиною народу. Якщо й було народопоклонництво, то під народом малась на увазі вся нація. Українські народники, які психологічно були такими ж як і російські, не відчували себе українцями.
На народних піснях я побачив не лише відмінне, але й спільне. Воно у спільній історичній трагедії наших народів. Але в українців головний образ — чужина, пісні про далеку Батьківщину. У росіян же це — етап, жандарми, свій Сибір, свої тюрми.
Ось чому Винниченко міг жартувати: «Геть кацапів з наших українських тюрем».
Тюрми все ще «не наші». Росіянам трохи гірше: у них все своє. Мотив чужини у російських піснях також є, та тільки це чужина географічна, не культурна. Від цього і тяжче, і легше. У Парижі якось відбулася зустріч нацистських та радянських зеків. Лише один з нас, колишній младорос Кривошеїн, побував у тих і в інших. На питання, де гірше, Кривошеїн сказав, що у німецьких гірше годували, але в російських було йому погано тому, що кати розмовляли рідною йому мовою.
Відчуття внутрішньої провини за своє рабство в українців менше. Може, тому я майже не бачив в українському русі опору песимізму. Парадоксально, але інтелігенція народу-повелителя більш песимістична. Свідомість у неї трагічніша.