Через декілька років я прочитав детективну повість популярного на той час радянського автора детективів Ардаматського, у якій було переказано цей випадок. Статті в газеті були подані від початку до кінця брехливо. Ардаматський у повісті пов’язав редакторів газети зі спекулянтами, а спекулянтів — із злодіями й шпигунами.
На третьому курсі мене вибрали секретарем комсомольської організації курсу. Але на цій посаді я майже нічого не встиг зробити.
У нас були шефи — робітники одного з заводів. Не пам’ятаю напевно: може, ми були у них шефами. Ми домовились, що будемо разом проводити культурні заходи. Вони також просили, щоб ми допомогли декому з них вступити в університет. Був кінець навчального року, і єдине, що я виконав, — це підготував одного робітника на фізико-математичний факультет університету.
До 3-го курсу в мене з’явилось багато цікавих друзів позауніверситетського кола. Один з них був знавцем ідеалістичної філософії різних напрямків. Мені було дуже цікаво з ним сперечатись, але я завжди зазнавав поразки, бо він краще за мене знав навіть ту єдину філософію, з якою я був трохи знайомий — марксистську.
Приблизно у той же час я потоваришував з дочкою мого колишнього шкільного вчителя логіки — С. Він покинув школу, став письменником, членом Спілки письменників. Писав і пише він бездарно. Погляди його були сумішшю українського націоналізму й офіційної демагогії. Націоналізм — з ним я зіткнувся вперше — мене шокував (зараз я розумію, що дещо він говорив справедливо). Офіційна демагогія відштовхувала ще більше.
Але все-таки він був порівняно розумною людиною, і тому я захоплено сперечався з ним.
Якось я розповів йому про мого товариша-ідеаліста і пояснив, Що нам так погано викладають філософію, що ми не здатні дискутувати з ідеалістами. Я додав, що треба викладати в інститутах й ідеалістичну філософію.
Іншим разом я розповів йому, що сумніваюся у глибині ленінського визначення матерії (в «Матеріалізмі й емпіріокритицизмі»), а також Енгельсового визначення життя. Приблизно через місяць після нашої останньої зустрічі мене викликали в університетський відділ кадрів. Завідувач відділу кадрів (здебільшого це колишні кагебісти, але тоді я про це не знав) дуже люб’язно мене зустрів і почав розпитувати про мої плани на майбутнє. Я сухо відповідав, бо не міг зрозуміти, навіщо це йому потрібно. Нарешті прямо запитав, навіщо він мене викликав. Той пояснив, що всі мої викладачі з таким захватом про мене говорять, що йому захотілось познайомитись з таким незвичайним студентом. Окрім того, що це була явна брехня, моя гординя на той час вже трохи зменшилась, і мені було неприємно вислуховувати такі похвальні слова. Я насторожився.
Завідувач перейшов до моїх поглядів. Я відповідав ще стриманіше (хоча аж ніяк не вбачав тут для себе якоїсь небезпеки: я вірив, що сталінські часи безповоротно минули). Нарешті, він запитав чи є у мене друзі-ідеалісти, а потім — чи є у мене знайомі в такому-то інституті (саме там, де працював мій друг). Одразу все стало ясно — доніс С. (нікому іншому про цього свого товариша я не розповідав). Я полегшено зітхнув: прізвища мого друга С. не знав. Тактика моєї поведінки у цій розмові стала мені зрозумілою. Я вирішив грати роль такого собі марнославного дурника й базіки.
Я почав, просторікуючи, переповідати все, що читав з марксизму. Завідувач вдавав, що він у захваті від моєї ерудиції, але весь час своїми навідними запитаннями збивав на потрібні йому теми. Дурість так і випирала з його коментарів щодо моїх одкровень. Весело було гратись у цю трохи небезпечну гру. Перейшли до «Матеріалізму й емпіріокритицизму» (він сам запитав про цю працю). Про визначення матерії: я спитав у нього поради, як мені у цьому розібратись, — бо це так геніально, що для звичайного студента малодоступно. Він щиро признався, що для нього це теж складно.
Потім він знову заговорив про друзів. «Чи є у вас друзі в університеті?» Я пояснив, що так занурився у вивчення математики, що у мене немає часу на друзів.
— Але ж є люди, з якими ви розмовляєте про філософію?
— Так, звичайно.
— Серед них, мабуть, є розумні люди? Я хотів би з ними познайомитись.
— Будь ласка. У мене є знайомий письменник, С. Ми з ним часто зустрічаємось і сперечаємось.