У лютому до камери вскочив наглядач:
— Збирайте речі.
Мене завели в іншу камеру, темну, сиру. Там лежав, вкрившись якийсь старий. Він не поворухнувся, навіть коли я зайшов.
У камері смерділо від переповненої параші.
Я почав розпитувати, хто він, за що сидить і т. д. Він виглядав заляканим, відчуженим від усього.
Виявилось, що він «хабарник». Термін — десять років.
Він — водопровідник. Отримав від декількох осіб 80 рублів на лапу за ремонт. Слідчий приписав йому хабарі на суму 700 рублів і погрозами, порадами, обіцянками випустити домігся від нього підтвердження цього. На суді той пояснив, якими методами у нього вирвали неправдиві свідчення. Але це не допомогло. Чому свідки брехливо свідчили і навіщо брехав слідчий, йому незрозуміло.
У таборі товариші пояснили Кузьмі всі його помилки, і він написав близько 25 скарг на слідчого, судцю і прокурора. За ці скарги його перевели у тюрму КДБ.
— А за якою ж статтею вас звинувачували?
— Не знаю. Начальник табору сказав — за антирадянську пропаганду.
Виявилось, що йому ще не пред’явили звинувачення, і ні разу не викликали на допит, хоча минуло декілька місяців після того як його перевели в цю тюрму.
Я пояснив йому, що вони порушують закон. Розпитав, про що його скарги. Виявилось, що він жодного разу не узагальнив беззаконня слідчого і судді на владу в цілому. Отож, не було не тільки «пропаганди», а й «наклепу на радянський лад».
— Вимагайте, щоб вам пред’явили відповідне звинувачення, щоб почали допитувати.
Він не зважився. Жах перед тим, що до десяти років йому додадуть ще терміну за антирадянську пропаганду, паралізував його настільки, що він цілими днями нерухомо лежав на ліжку, не встаючи з нього навіть у туалет.
Поступово вдалося його трохи підбадьорити. Через два дні його викликали на допит і пред’явили звинувачення у наклепі на устрій. Я пояснив йому, що цією статтею відає Прокуратура, а не КДБ. Але протестувати він не зважувався. Вдалося вмовити його, щоб домагався, аби дружині повідомили про те, що його перевели в тюрму.
Днів за десять він отримав передачу. Всі ці дні він скаржився, що дружина не буде десять років чекати і буде його зраджувати.
Тема зради дружини проходить через усі розмови одружених зеків. Мене вражало те, що навіть розпусники, які на волі ніколи своїми дружинами не цікавились, у тюрмі переживають уявну зраду. Я намагався довести Кузьмі, що дурна вона буде, коли не буде його зраджувати. Він погодився зі мною і навіть обіцяв натякнути їй про це у листі.
— Аби тільки мене не кинула.
Коли він отримав передачу, то радість його швидко де й ділася, і він вибухнув гнівом. Він не любить печива, а дружина передала саме печиво.
— Значить, зовсім забула про мене…
Я звернув його увагу на форму печива — у формі сердечка.
— Бовдур старий! Жінки завжди розумніші за чоловіків. Вона не могла тобі передати листа зі словами, що любить і придумала, як натякнути тобі про це через печиво. Помилилась вона тільки щодо твоїх розумових здібностей. Замість того, щоб радіти, що вона така кмітлива, ти, дурний, злишся.
Він цілий тиждень, як дитина, радів печиву. І все захоплювався витонченістю її душі і розумом — так витончено знищити його страх перед зрадою. Після цього випадку він почав швидко змінюватись у поведінці. Почав сміятися з моїх анекдотів, розповідав про глупоту КДБ, почав читати книжки. Я йому радив, що читати, його цікавили тільки книжки про кохання. Дуже дивувався, що майже всі книжки присвячені темі тюрем. Ми читали індусів, німців, американців. Тюрми, тюрми, тюрми, катування людей…
Коли він прочитав книжку Ірини Вільде «Сестри Річинські», був здивований тим, як достеменно авторка описала переживання героя, що отримав від дружини рушника, яким вона витерла своє тіло, аби передати йому хоч би якусь частинку себе.
Він давно вже не цікавився сексом, але признався, що мріяв про такий рушник.
Зворушливо було слухати його цнотливі розповіді про дружину, про перші зустрічі з нею. Він з відразою розповідав про жінок у тюрмах, на пересилках. Але ці розповіді у нього пов’язувались якось з дружиною, ставали очищеними.
Нас перевели в іншу камеру, з вікном, що виходило на дворик для прогулянок.
Якось я почув сміх Жені Сверстюка. Потім голос. Значить, заарештували…
У газеті з’явилось зречення Зіновії Франко. Я злісно коментував його. Кузьма ж намагався якось її виправдати. За стіною у сусідній камері була якась жінка. Кузьма дуже переживав за неї: «Як вона може тут жити?»