Вивели з речами. В боксі прошмонали. Зайшов Сапожніков.
— Ви нічого щойно не чули?
— Якийсь крик.
— Про що і хто?
— Не розчув, — навіщось збрехав я.
— Вірю. Ви ніколи не обманюєте.
Зайшов Федосенко з виглядом тріумфатора. Він ледве стримував радість під маскою холодного блюстителя закону.
— На ваше прохання прийшла відмова. Інститут Сербського — вищий орган з судової експертизи. Якщо він поставить вам діагноз, то він буде точний. Пропонувати свого експерта за законом маєте ви, а не рідні. Це зроблено для того, щоб захистити людину від нечесних рідних. Бували випадки, коли дружини садили у психушку своїх чоловіків.
— Безглуздий закон. А якщо в мене немає кандидатури лікаря? А якщо я прошу, щоб дружина психіатра вибрала? Далі — чому ви одразу не сказали мені, як ви тлумачите цей закон? Я б все-таки запропонував свого психіатра. Давайте папір, я напишу заяву.
— Вже пізно. Їхати час. По вас прийшов конвой.
— Ви просто мерзотник. Ви не тільки служите в нелюдській організації, а й прояляєте нелюдяну ініціативу.
— Ну, навіщо ж нервувати? Проїдетесь у Москву і, якщо виявитесь здоровим, повернетесь до нас.
Подорож у вагоні я докладно описувати не буду: ці подорожі так часто описувались у спогадах радянських зеків.
Спочатку воронок до Лук’янівської карної тюрми. У воронку посадили мене в бокс — вузьке, душне приміщення. Я зі своєю ногою, що не згинається, ні сидіти, ні стояти не міг. Біля Лук’янівки стояли більше години. Почав протестувати, бо не витримував боксу.
Навантажили декілька воронків зеками — і на вокзал, якраз до тих місць, де ми колись бродили з сином по річечці Либідь (яка називається так на честь отієї самої сестри засновника Києва, картину з якою подарувала моїй сестрі Алла Горська).
Біля вагона стояла вохра з собаками. Собаки глухо гавкали на нас. Мене посадили в окрему камеру-купе, із заґратованими дверима. Вікна на протилежному боці коридору заслонені. Біля моєї камери — жінки, напхом напхане «купе». Шум, гамір, крики конвою і зеків. Рахують, перевіряють фотографії на течках зі «справою».
Зі мною — окремий проводжатий, наглядач тюрми.
У дорозі основна тема сварок з конвоєм — вода (всім дають їсти оселедці) і туалет.
— Пити!…
За півгодини, годину приносять попити.
— Спати!..
Кричить увесь вагон. Бабуся-сусідка, член партії («розкрадання державного майна в невеликих розмірах»), шамкає:
— Солдатик! Скажи начальнику, що в мене хворий сечовий міхур.
— Не треба було води пити, бабусю!
І пішло-поїхало…
Нарешті, у визначений час починають водити в туалет. Жінки по дорозі заглядають у «камери». Чоловіки у захваті репетують, «розділяють» жінок між собою.
Після туалету всі, умиротворені, непоквапно розмовляють: хто, за що, скільки дали, з ким зустрічався. Зав’язуються «романи». Солдатиків просять передати «бабам» жерти, «мужикам» від «баб» — куриво.
Моя бабуся запитує:
— А ви за що сидите, сусіде? Гомосексуаліст?
(Думка зрозуміла — кого ж ще можуть посадити окремо від усіх.)
— Та ні, політик.
— Як політик? Хіба за політику ще й досі садять?
— Ще й як!..
— Невже як за Сталіна?
— Та ні, трохи менше.
Вона починає соромитись переді мною за свою статтю. Все-таки член партії, а так безідейно сіла. Пояснює, що працювала на молочному заводі:
— Ви ж знаєте, всі додому продукти тягнуть. І мене спіймали з маслом. Розсердились на мене на прохідній і підловили.
— Брешеш, стара! Крала цілою машиною. За пару кілограм не посадять.
Бабуся ображається. Що вона, злодійка, спекулянтка? Для себе брала, а не на продаж. В останнє ніхто не вірить. Вона все підкреслює «брала», не хоче вимовити «крала».
Її «товарки» починають розповідати, де що крадуть, як крадуть і скільки отримують за крадіжку.
Жіночки поскаржились ще трохи на життя і, занудьгувавши, перейшли до «романтики» етапної.
— Сергійку, ти в якій камері був?
— 342.
— А! Над тобою Галька Сука сиділа з кобелем!..
— Он як! Вона мені «ксіви» писала.
— Вона товста!
— Я знаю. Бачив її у дворику.
— Вона, дурепа, підхопила в одного. Трам-там-там…
Моя бабуся присоромлює малолітку. Малолітка матюкає її.
Що значить — партійна людина… І тут виховує підростаюче покоління, заражене вітрами Заходу.
Малолітка затягує сороміцьку пісню: