Затонський робить революцію, потім організовує радянську владу в Україні, виявляється ворогом народу, а потім реабілітовується. Його дочка спочатку страждає за батька, потім за власну дочку, яку вигнали з роботи і за зятя, якого посадили на ту ж таки Холодну Гору. Її дочка їде до табору і бачить на стіні у кабінеті начальника табору портрет реабілітованого діда. Я шукаю на стінах Володині записи і читаю книжку про Затонського.
Чудовий російсько-український карнавал, поспіральний і поетапний.
Я глузливо затягнув:
— Широка страна моя родная…
Книжку давно прочитав, нової не дають — не дозволено, присобічу.
Писати і думати про гру нецікаво.
9 травня, день Перемоги. Наглядачі полагіднішали — трохи під чаркою.
— Завтра етап.
Один заглядає до мене і пояснює, що навечір почнуть приводити алкашів-хуліганів, які святкували перемогу.
10 травня шмон у боксі, черга в лазні. Якийсь злодій підморгує мені і переможно дістає звідкись заборонені голку та лезо бритви. На грудях татуювання — Кремль, Ленін, гола баба, яку в делікатне місце дзьобає орел (психоідеологія злодія-зека, міф Леніна і Прометея).
Леніна на грудях я вперше бачу. У психушці він був у багатьох. Спитав в одного:
— Нащо Леніна наколов?
— Він все життя по тюрмах, і я так само.
— Дурниці, він був у тюрмі пару місяців, на слідстві. Дали заслання.
— Брешеш, — з жалем і обуренням заперечив «псих». Але таки повірив.
Ведуть до воронків. На прощання оглядаюсь на напис, який мені так сподобався, на плакаті:
«Сенс життя — у самовідданій, чесній праці для народу».
Як спец із проблеми сенсу життя я в карнавальному захваті від того, що тюремники так просто, чітко, прозоро розв’язали «вічну» проблему. Дурні були Еклезіаст, Будда, Толстой, Достоевський, Ніцше, Іванов-Разумнік. На Холодну б Гору їх, все б зрозуміли і не мучились би від різних там теодицей.
І якийсь смішний чоловік вискочив удень з ліхтарем на площу й закричав:
«Я шукаю Бога, я шукаю Бога… Ви його вбили… І Боги зітліють».
На воротах табору під Сталінградом якось почепили плакат:
«Комунізм — це молодість світу, і будувати його молодим». А зараз це саме написали більш по-філософськи.
«Прогресе, ребята, движется куда-то…» (Ю. К.)
А в Майданеку нацисти у тому ж дусі підспівували:
«Праця робить вільним…»
Попрощавшись у думках з пересилкою, я сів у воронок з жінками. Вони усіляко висловлювали співчуття, кричали на конвой, щоб мене посадили в інший бокс, бо хвора нога не давала мені сидіти, а стеля воронка — стояти.
У «столипіні» біля моєї камери стояв казах. Я попросив його відслонити фіранки на вікні.
— Хочеш на зелень подивитись?
— Так.
— Давно сидиш?
— Не дуже.
Він розсунув фіранки. Поля, пагорби. Я почав тихенько наспівувати українські пісні. Він слухав, слухав і заспівав по-казаськи.
Потім показав горбисту місцевість і сказав, що живе у такій самій, з такими ж зеленими пагорбами.
Він знав, що я політик, але цієї теми не чіпав.
Кримінальники ненавидять «звірят», вважають, що вони найзліші вертухаї. Але зі свого власного досвіду знаю, що найгидкіші — росіяни та українці. Найкращі — прибалти. Середньоазіати найбільш законослухняні, все виконують, але ніколи не роблять нічого на зло зекові.
Ось і цей казах. Коли його просили передати ксіву, він злякано оглядався, чи немає начальства, і відмовлявся. Але махорку, їжу передавав — з таким же переляканим виглядом.
Коли він відмовлявся передавати ксіву, кримінальники кричали до нього: «звіря», «косоокий». Він тільки винувато всміхався і пояснював:
— Лейтенант побачить.
Уночі біля жіночої камери зібрався гурт конвоїрів. Вони розпитували малоліток про їхні походеньки. Ті вдоволено відповідали. Конвойні нахабніли.
Було дуже холодно, бо конвой відчинив вікно якраз навпроти наших камер. Жінки також замерзли і просили конвойних піти зачинити вікно. Але конвой розійшовся. Вони ж солдати і з жінками так близько рідко зустрічаються. Та ще з такими, що так відверто зваблюють, палають бажанням. Я кутався у пальто, але від холоду й вигуків конвойних не міг ні спати, ні думати.
Вранці в Москві мені дістався непоганий конвой. Жінки попросили офіцера, щоб мене посадили у широкий бокс. І я доїхав до Лефор-тівської тюрми як король.
Шмон, лазня, лікарський огляд, камера.
Не так чисто, як у київській тюрмі. Скрізь тріщини, стіни осипаються. Зате є унітаз й умивальник. І багато туалетного паперу. Ось що означає столиця першої у світі соціалістичної держави, а не «провінційний» Київ. У київській у мене були постійні сутички з наглядачами через папір. Біля туалету постійно повторювалась одна й та сама принизлива сцена.