З допомогою тюремної абетки я дізнався про інших Лефортівських зеків.
Афганець-студент. Родич шаха. Шах по-звірячому замордував його батька (закопували по горло у землю і мучили так, як колись мучили вандейці республіканців: виколювали очі, мочились на голову і т. д.). Афганець поїхав вчитися у СРСР, став лівим. Але лівизна не завадила зайнятись валютою. Він потрапив у Лефортово зовсім «телям». Не знав законів, клюнув на гачок слідчих. Не тільки «розколовся», а й наплів на себе.
Коли «бувалі» однокамерники пояснили йому закони, він лютою ненавистю зненавидів Союз, наглядачів, лівизну. Писав скарги… шахові, що замучив його рідних. З коридора ми часто чули його улюблену лайку: «Я ї… тебе в ніс, як ворога народу!» «Як ворога народу» — це вислів педерастів, але афганець у своєму невіданні об’єднав його з іншою лайкою.
Був валютник із ФРН.
Декілька чоловік сиділо за спроби продати «таємниці» західним посольствам. Один вантажник намалював план порту, записав усі кораблі та ще щось. Проник з «відомостями» в американське посольство. Там проглянули його папери і запропонували забратись геть. Прямо біля брами посольства вантажника схопили і посадили у Лефортово.
Якийсь майор загубив таємні документи. Його звинувачували, що він передав їх на Захід.
Ліфшиц сидів з робітником — фашистом, ідіотом. Ідіот разом зі своїм приятелем розкидав у Кремлі листівки проти комунізму. Листівки підписували «Радянська фашистська партія». Ліфшиц розважався тим, що гіпнотизував фашиста і змушував танцювати. Фашист любив його, хоча в листівках було написано: «Євреїв треба у газові камери — відправити, щоб не смерділи!»
Усі Лефортівські зеки розповідали про лікаря Плахотнюка. Влітку 1971 року він ішов вулицею в Києві з молодою американкою. Кагебісти не випускали їх з поля зору. Один з них підійшов до Плахотнюка і вдарив його в обличчя. Плахотнюк написав скаргу, яку психіатри потім використали як доказ, що він божевільний і хворий на манію переслідування. Він побував в Інституті ім. Сербського і тепер чекав на етап. Плахотнюк відмовлявся говорити з начальником російською:
— Чому мене тримають у РРФСР? За законом вимагаю перекладача.
Плахотнюк вже побував у Сербському й чекав на етап.
Уся тюрма захоплювалась «хохлом».
Сидів якийсь кандидат наук. Він виступив на партійних зборах з критикою ЦК партії. Потім дав декільком знайомим запис виступу.
Син одного з керівників Московської області роздобув бомбу і підірвав нею свого вчителя. «З політичних мотивів». Казали, що у нього знайшли якісь самвидавівські книжки.
Якось на прогулянковому дворику ми наткнулись на напис «Якір».
Мої однокамерники, побачивши, що я розхвилювався, стали підсміюватись:
— Завтра з’явиться Сахаров, післязавтра — Солженіцин.
За різними ознаками я переконався, що Якір справді сидить. Переказав йому вітання. Чи воно дійшло, не знаю. Почав писати на стінах дворика своє прізвище і номер камери. Відповіді не було.
Отримав передачу від Юрія Кіма. Знову залунали його пісні.
— Мабуть, передає продукти і мені, і Якірові.
Нарешті викликали до психіатра. Якась дама з Інституту Сербського.
Вона почала з сексу. Я відмовився відповідати.
Розпитала біографію.
— Ваша мама пише, що ви зі школи дивно поводитесь!
— Покажіть її листа. Може, я зрозумію, про що вона пише, і поясню вам, що це за «дивацтва».
— Лист у слідчого.
— Але ви його читали?
— Так.
Я уявив собі, що мама справді могла вилаяти мене у листі до родичів:
«Льонька ніколи мене не слухав, ось і в потрапив у тюрму». Навряд чи її могли вмовити «допомогти» мені.
Психіатр назвала декілька прізвищ моїх давніх знайомих, які розповідали про мої дивацтва.
Один — знаний стукач. Другий зі мною майже не знайомий.
Перед арештом заходив якийсь Шевченко, відрекомендувався моїм родичем і хотів влаштувати мене на роботу. Він — колишній заступник секретаря партбюро Академії Наук.
Шевченко вмовляв мене покаятись. Я з ним трохи посперечався про Чехословаччину, про український рух. Таня посварилась з ним через Світличного, бо Шевченко розповідав, що Світличний у тюрмі в 1966 році покаявся. Це була огидна брехня, хоча Шевченко і клявся, що їм в Академії читали листи Світличного.
Коли я запитав Світличного, він сказав, що чув про цього листа. Вони склали його з вирваних з протоколу допиту фраз, скомпонувавши у вигляді покаяння.