Родич як пішов, так ніколи більше і не появлявся, аж доки не вигулькнув у покаяннях на слідстві, а потім і свідком на суді.
Психіатр приходила на співбесіду тричі, хвилин на двадцять.
— Навіщо ви почали займатись антирадянщиною?
— Антирадянщиною не займався.
— Ну, політичною діяльністю.
— Я не хотів, щоб повторився 37-й рік.
— Але ж з культом покінчено.
— А за погляди і досі садять. Робітники отримують мізерну зарплату і селяни також.
— Чого ж ви домагаєтесь?
— Демократизації держави.
Починається довга суперечка про методи демократизації:
— Ви знаєте, що буде, якщо дозволити все друкувати?
— А чому тоді у капіталістичних країнах друкують Леніна, дозволяють комуністичні партії? Чому тільки у нас бояться свобод?
— Знаєте, ми все-таки оточені капіталістами.
І так по колу. Я стримуюсь, щоб не спалахнути, не обізвати її дурепою, а Лунца — негідником.
Вимагаю свого психіатра:
— Це вирішує ваш слідчий.
Записує з моїх слів про мої самвидавівські статті. Я говорю тільки про те, що забрали. Вимагає, щоб я переказав зміст. Важко, бо я дещо і справді забув.
— Але чому ж ви не думали про родину, про дружину, про дітей? Це небезпечна ознака.
— Думав. Запитайте в дружини й дітей.
(Таниних свідчень на цей час у них не було. Її почали викликати на допити тільки через місяць після того, як мене забрали з Києва).
— Ну, вони вас люблять і тому не скажуть, що ви їх занедбали, зайнявшись антирадянщиною.
Протестую проти слова «антирадянщина».
— У вашому щоденнику і психологія, і філософія, і література, й історія, і бозна-що.
— У «Програмі КПРС» сказано, що КПРС хоче, щоб люди були гармонійними, всебічно розвинутими. Ось я і намагався йти за програмою.
— Щоденник писався до створення програми.
— Тоді я передбачив програму.
— Ви все жартуєте, не думаючи про наслідки для себе. Ви наражали себе й родину на небезпеку, значить, у вас неадекватна реакція на навколишній світ.
— У такому разі у партії більшовиків була ще одна велика неадекватність.
— Ви вважаєте, що ви другий Ленін?
— До партії більшовиків належав не тільки Ленін. Взагалі дивно виходить. У школі мене вчили бути сміливим, принциповим, чесним, послідовним. А тепер, коли я намагаюся це робити, в цьому вбачають ознаку психічного розладу.
Вона цитує зі щоденника слова про те, що у мене болить голова, і що мені доведеться звернутись до лікаря.
— Там такого запису нема. Покажіть.
— Не можна.
— Тоді нехай про цей період розкаже моя мати. Чи боліла у мене голова після того, як я потрапив під трамвай?
— Ми перевіряли. Лікарі написали, що психічних наслідків падіння не спостерігали. Але в щоденнику люди пишуть чесніше, ніж кажуть іншим.
— Покажіть мій запис.
Але годі про ці бесіди. Безглузді дискусії. Психіатр перескакувала з теми на тему, не зважала на логіку, нехтувала навіть офіційними догматами, перетворювала розмову на бичування моєї алогічності, моїх дивацтв.
Фелікс Ліфшиц — психіатр. Він намагався зрозуміти її метод. Я, побоюючись, що він «квочка», більше слухав його, аніж розповідав про тактику своїх відповідей.
Проте за увесь час він не дав мені жодної неправильної психіатричної поради.
У Ліфшица було дві власні книги: «Психіатрія» й «Актуальні проблеми сексопатології». «Психіатрія» під редакцією Морозова. Я прочитав розділ про шизофренію. Жована, тарабарська мова, нечітко сформульована симптоматика. Я консультувався з Ліфшицем, але й він не міг пояснити Морозових методів діагностування.
Те, що у Ліфшица були такі книжки, засвідчувало, що він «квочка». Але чого вони хочуть домогтися з його допомогою?
«Психіатрія» потрапила мені до рук… Дивно. Дивно також, що у тюрму пропустили збірник статей із сексопатології.
Адже ж начальство добре знає про так звані «сеанси».
Майже з усіх художніх творів класиків зеки виривають сторінки з любовними сценами. «Воскресіння»Толстого зіпсуте частково. Мопассан майже весь подертий. Читання таких вирваних сторінок і називається «брати сеанси».
Розмови з наглядачками чи лікаршами — також «сеанси». Дехто симулює «хворобу», щоб посидіти з лікаршею, і — вершина щастя — доторкнутися до неї ногою, рукою. Розповіді одне одному про свої сексуальні пригоди — сеанси.
На стінах у камері чіпляють фотографії, портрети жінок — це також сеанси.
Одна камера у Лефортово почепила на стіні портрет Анджели Девіс і колективно займалась онанізмом, споглядаючи Девіс. Це своєрідний політичний «сеанс».