— А що за роботи ви писали в тюрмі?
— Я продовжував те, що ми з дружиною розпочали ще до арешту. Це структурний і психологічний аналіз ігор. Я хотів би, щоб те, що я написав, передали моїй дружині, а вона б показала іншим фахівцям. Я хотів би продовжити цю роботу і в психушці.
— Ну, знаєте, там вас лікувати будуть.
— Але я все одно прошу віддати дружині чи мені всі мої матеріали для подальшої праці. Дотюремні мої дослідження фахівці оцінювали позитивно, та й дружина моя — фахівець у цій галузі.
— Кажуть, ви самі придумали деякі ігри.
— Так, я грав їх з моїми дітьми і з однокамерниками. Їм сподобались.
— Гаразд, я перекажу, щоб вам дозволили забрати всі матеріали з собою.
На цьому розмова й завершилась.
Як я потім довідався, Снєжневський на основі цієї розмови поставив мені діагноз: «ідеї реформаторства перейшли в ідею винахідництва в галузі психології». І тому запропонував направити мене не у спецтюрму, а в звичайну психлікарню.
Через день потягнули на етап.
У вагоні обшук. До мене зайшов якийсь кавказець.
— Це що?
— Пісня про Сталіна.
— А тобі за неї не буде?
— Гірше вже не буде.
— «Минуле»? Про революцію? А про Кавказ є?
— Ні, тільки про Крим.
— Ну, тепер їх вигнали з Криму, татар.
— Так, я саме цим і займався, за що й сів.
— Ти з Ініціативної групи?
— Так.
— Я слухав по радіо ваші звернення до ООН. Та ООН — дохла собака, вони нікому не допомагають.
— Згоден. Але треба, що світ знав, що у нас коїться.
Підійшов ще один солдат. Замовкли.
— Я до тебе вночі підійду. Поговоримо.
Уночі він розбудив мене і почав розпитувати про мою справу, про самвидав.
Сам він осетин. (Не осетин, як згадуваний перед цим не казах, і не на цьому етапі. Та був і осетин, і казах, я просто змінив час і місце. Тут хотів підкреслити саме осетина, бо завжди якось не по собі було за «широкую грудь осетина» в антисталінському вірші Мандельштама. Річ же не в Сталіновій нації. Якось довелося писати передмову до фотоальбому про чилійські табори. Був здивований, наскільки різняться від наших обличчя жертв, і наскільки схожі на наших катів обличчя чилійських катів…) Бачив, як з Дагестану виселяли деякі народності, як розкуркулювали. Прибічник приватної власності на землю.
— А заводи нехай краще державні будуть. От колгоспи зовсім невигідні, поганий врожай дають.
Попросив у мене список книжок про політику. Я обачно написав тільки офіційні видання: Еренбурґ «Люди, роки, життя», статті й оповідання з «Нового мира», Солженіцина («Один день Івана Денисовича», «Мотронин двір»). Список вийшов довгий. Порадив зв’язатися з рухом месхів, з вірменськими групами. Адрес не давав — а що, як провокатор?!
На прощання він запитав:
— А чим тобі допомогти?
— Зателефонуй сьогодні дружині, скажи, що я вже прибув до Києва.
Як потім виявилось, телефонував, але зайти не відважився.
У київській тюрмі сусідом по камері виявився «домушник» — квартирний злодій, що спеціалізувався по домівках заможних громадян. Попався він через одну повію, яка бувала вдома в якогось замміністра. З її допомогою розвідав де що лежить, і обікрав. Але коли міліція опитала усіх повій, які відвідували слугу народу, вона призналась, що розповідала знайомому злодієві про квартиру. Майже нічого з краденого у нього не знайшли, зате виявили валюту. І вже як валютник він потрапив у слідчу тюрму КДБ.
Знову почалися розповіді про розкішне життя, про закриті кіно для начальства.
З цим валютником ми «не зійшлися характерами». І ні розмови, ні гра у нас не клеїлась. Він ображався на мене, а я на нього.
Зневага його до радянської буржуазії поєднувалася з радянським «народним патріотизмом» й антисемітизмом. І як я не доводив, що у верхах буржуазії євреїв зараз мало, він і далі звинувачував у продажності влади євреїв.
Сам він був дуже розпусний, але звинувачував у розпусності дітей радянської верхівки і Захід («…звідти вони набираються наркотиків, порнографічних фільмів, групового сексу і та всілякої іншої дикої розпусти»). Коли я спробував домогтися від нього критеріїв відмінності між гарною і дикою, західною розпустою, він так нічого й не відповів. Порівняно з моїми московськими спецами з розпусти він виглядав провінціалом-самоуком. Те, що в Москві вважалось модним, у Києві поки що «принижувало людину».
Чи то у 71-му, чи то в 72-му році таємниче зник син секретаря ЦК України Борисенко, що був пов’язаний з багатьма кільдімами, які займалися груповим сексом, порнографією, наркотиками, валютою і т. д. КДБ і міліція перетрусили увесь кримінальний світ Києва. Трупа не знайшли. Заарештували багатьох друзів сина Щербицького, пригрозили іншим, щоб з ним не зв’язувались. По Києву і в передмісті розвісили фотографії розшукуваного. Але так і не знайшли.