За цієї влади талант гине, якщо він не бореться з нею, якщо підкоряється її вимогам.
У травні мене перевели в іншу камеру, до нового однокамерника. Хабарі, спекуляції, контрабанда, валюта. Товстий, жирний парубійко відразу ж спитав мене:
— Політик?
— Так.
— Я тут з одним 15 днів сидів, з Лисовим, філософом. Так він мене вигнав — не любить мату.
— Я теж не люблю, та якось витерплю.
Спочатку ще можна було з ним терпіти. Він читав, я писав про гру. Коли він заважав, я просив годину-другу зачекати. Але з кожним днем він розперерізувався все більше:
— У мене довідка психопата. Що хочу, те й роблю.
Горлав ідіотські огидні частушки. Розповідав, як ґвалтуватиме дочку слідчого, як підсмажить всю його родину і їстиме.
Потім пішли фашистські промови. Почав писати донос на тих, хто в одній з ним справі.
Я йому заявив, що він сам себе губить. Посвідчивши на них, він спровокує свідчення на себе.
— Взагалі-то я розумію, що ті, хто у твоїй справі, такі ж гади, як і ти. Але ж нащо продавати?
— Все одно жидівські морди мене продадуть.
Після цієї розмови він зовсім знахабнів, кричав найбезглуздіші матірні пісні, псував повітря, срав тут же в камері — і все мені на зло.
Більше місяця я не витримав і зажадав, щоб нас розвели.
Тиждень я пробув в одиночці.
ПСИХУШКА
16 липня 1973 року.
Дочитую книгу Б. Г. Кузнецова «Ейнштейн» (видання 1972 року). Я цю книжку вже читав на волі і вважав, що це краще з того, що мені траплялося про Ейнштейна. Коли я побачив на візочку в бібліотекаря Ейнштейнове обличчя, то зрадів так, що забув пошукати інші книжки (томи Леніна, щоправда, у мене залишались).
Із книги Кузнецова виписав про роль «чуда» магніта, про «дитинність» Ейнштейна, про емоційне поле його мислення, роль гри, почуття прекрасного, міри і гумору в його творчості, про любов до людей, про певну духовну близькість шукань Достоєвського та Ейнштейна, Моцарта та Ейнштейна.
Достоєвський писав про те, що краса врятує світ. Христос говорив те саме про любов. А справедливість, а істина, а сміх, а гра?
Василь Стус написав:
Але, на жаль, японські фашисти були тонкими цінувальниками і знавцями прекрасного. Естетизм філософії Ніцше не завадив німецьким фашистам її використовувати. Серед радянських фашистів-НКВДистів і кагебістів також є любителі прекрасного. Один із слідчих Київського КДБ знає напам’ять вірші молодого Тичини, вірші поетів-шістдесятників, Сергія Єсєніна, Лєрмонтова.
Потім вже дізнався про майора Кольчика більше. На допиті в мене був лише раз, спитав щось гарною українською мовою. На що йому мій Толкач іронічно зауважив: «Леонід Іванович у нас демократ. С нім можно і по-русскі». Думаю, що Кольчик не брався за мене, зрозумівши, що я теж «психолог». До мене потрібні були інші ключі.
Наука? Так, без правди-істини навряд чи вдасться виплутатись із апокаліпсису «соцтабору» і всього XX століття. Але наука сама стає міфом, істину використовує брехня Левіафана-держави.
Брехню можна знищувати тією ж наукою і правдою сміху.
Кузнецов пише, що гумор Моцарта і гумор Ейнштейна «впадає в дуже широкий і могутній потік сміху, який усе знищує», що його М. Бахтін так вдало назвав «карнавальною культурою».
Сміх знищує все старе, віджиле і народжує нове зі старого. Але хіба можна сміятися над старим, над старістю? Мабуть, можна, якщо ця старість каже: «після мене хоч потоп», якщо ця старість гниє і тягне в могилу те, що народжується, якщо це — ходяча смерть. Народна сміхова культура дає змогу знайти міру у співвідношенні між традиціями, які так потрібні культурі, і догмами, що заважають людині жити. Хам забруднює усе молоде (як біблійний Хам забруднював своїм сміхом Ноя, що скуштував вина молодості), сміх культури знищує мудрість садукеїв та святенництво фарисеїв, бруднить усе, що забруднює, принижує та пригнічує людину. Але де міра сміху культури? Якщо сміх в цілісності своїй породжує діалектичне ставлення до світу, то і сам він має бути діалектичний, бути не лише запереченням старого, але й творенням нового. Не поміркованим, а відповідно до міри повноти життя. Інакше він редукується до сміху нігілізму, цинізму чи безумства.
На книжці Кузнецова штамп тюремної бібліотеки. Якраз на лобі, на зморшках Ейнштейнового лоба — номер, як номер на зекові Солженіцині (на одній із фотографій, що ходили в самвидаві).