Я сміюся з цього фарсу — ні, не з фарсу, а трагікомедії історії. Іронія долі, фарс історії, трагікомедія — тріада Гегеля в сміховій культурі людства. Ні, такий сміх — погана зброя у боротьбі зі страхом перед психушкою…
І треба ж було, щоб саме цього дня, коли я роздумував над біографією Ейнштейна, над трагікомедією історії, науки, атомною бомбою та особистою Ейнштейновою трагедією, науковою і суспільною, над трагедією засновника кібернетики Н. Вінера, мене потягли на етап…
До камери увійшов заступник начальника тюрми, майор:
— Леоніде Івановичу! Зберіть свої речі! Ми проглянемо їх і віддамо…
— Вже! У Дніпропетровськ?..
— Ви самі побачите…
— А побачення з дружиною? Ви ж обіцяли.
— Ви їдете на місце вашого призначення.
— У психушку?
— Побачите…
— А мої листи? Статті? Покличте Федосенка, він обіцяв передати їх дружині! Там немає нічого крамольного.
— Ми подивимось…
— Я хочу продовжити у психушці свою наукову роботу і тому, якщо не віддасте дружині, залиште мені.
— Ці питання не я вирішую. Але я думаю, що ви отримаєте все, що вам потрібно.
Я збираю усі свої листи до дружини й дітей, до матері й сестри, чернетки і чистовики праць про гру, сміх, загадки і казки.
У боксі на першому поверсі це все відбирають — на перегляд. Шмонають, обдивляються мене. Заглядають за щоки, під пахви, в зад…
Мені на все плювати, аби тільки мої записи віддали дружині («Звичайно, не віддадуть с… — майнула думка. — Хоч би листи віддали!»)
Заходять солдати. Недбало шмонають: довіряють тюремним шмональникам.
Біля виходу з тюрми дають розписатися на різних паперах про те, що мені все віддали. Я протестую: не віддали номера «Былого» 1 дореволюційну «Русскую мысль» (лефортівські подарунки Іллі Габая і В. Михайловича), авторучок, дечого з одягу.
Бігають, шукають. Конвой обурюється — вже треба їхати на вокзал.
Нарешті:
— Леоніде Івановичу! Ми вам все вишлемо. У нас ніколи нічого не пропадає.
Я слабо протестую — попереду психушка, треба берегти нерви. Бо ж нічого не віддадуть, хіба що білизну, яку загубив бібліотекар (він же лазник, він же каптенармус, тобто завгосп). Таки не віддали й білизни…
Через щілини у боксі «воронка» намагаюся щось побачити. Знову нога заважає сидіти.
Лук’янівська тюрма… Стоянка — підбирають кримінальних…
Чоколівка, станція… Собаки, вохра… Рахують поштучно: «Один, два, три…» і так до тридцяти. Я, так як завжди, між жінками та чоловіками. Стоїмо… годину, другу, третю, четверту. Жіночки, а за ними й мужики просяться в туалет. «Не дозволено на станціях…»
Увечері рушили… Ніч минула спокійно. Рано-вранці дівчина-малолітка просить поїсти чогось несолоного. Я передаю їй помаранчі й ковбасу. Зав’язується «роман».
— Так ви політик?
— Так.
— Правильно. На х… їх всіх, в п…
— Так, час уже…
Зліва від мене хтось озвався:
— Ти в українських справах?
— У всяких…
— Ось тут один є… Тільки тихо…
— Ти з Дзюбою знайомий?
— Так.
— Я колись у Львові ваші листівки розкидав.
— Політичний?
— Ти його не дуже розпитуй!
— Ні, злодій. Дохле діло — політичне.
— А які листівки?
— Ти там шльондрам (спалах обурення в жіночому купе) жерти давав. Мені не даси?
— А ти за що?
— Теж злодій. І мокруха одна — табірна.
Розговорилися. Вірменин з Бесарабки (район у Києві). Крав, спекулював. Олег (для баб — Алік).
Мій «політичний» злодій замовк. Зате Алік розговорився з жінками. Одна з них жила в цьому ж районі, у неї є деякі з ним спільні знайомі (алкаші, злодії, повії). Обмінюються з Аліком спільними історіями. Алік, дізнавшись про її солідний вік, охолодає. Починає роман з «моєю» малоліткою.
— У мене тут десятка захована. Я дам вохрі — разом в туалет підемо!
— А якщо він відмовиться?
— Аби ти не відмовилась!
— А що робити будемо?
— Побачимо…
— Добре…
Йдуть переговори Аліка з вохровцем. Вохровець ламає комедію, але десятка ні за що спокушає. (Грошей зекові при собі не можна мати. Але десять рублів — велика сума для солдата.)
— Добре…
— Нін, чуєш, Нін! Все гаразд!
— Що гаразд?
— Разом випустять!..
— Навіщо?
— Ти шо, не знаєш? Ми ж домовились!..
Подруги Нінки їй коментують. Вона не згодна. Чогось боїться. Алік-Олег лається.
Нарешті оправка. Починають з дам, як з крикливіших.