Наступний день справив на мене ще гнітючіше враження. Прокинувся рано — поруч били мого опікуна Олега двоє санітарів. Він не опирався (боявся, що покарають ліками). Обоє санітарів били з усієї сили. Олег лише бурмотів:
— У таборі ж зустрінемось… Жаліти будете…
Удари стали жорстокіші.
Натішившись перемогою, санітари пішли.
— За що вони тебе?
— В туалет домагався, курити хотів.
(Курити дозволено пускати лише тричі на день.)
Вранці мене потягли до лікаря.
Елла Петрівна розпитувала про справу: що писав, кому передавав, навіщо займався антирадянщиною.
Я заперечував антирадянську спрямованість своїх статей, розповідав зміст.
Вона слухала неуважно. Час від часу робила позначки.
Увірвався санітар.
— Хворий намагався мене побити. Збудився.
Елла Петрівна:
— Дать серу. Передайте сестре.
Санітар пішов, а Елла, наче нічого й не сталося, допитує мене.
— Как атнасілась ваша жена к вашим пісаніям?
— Ніяк. Вона політикою не цікавиться.
— Но ведь ана відєла, што ви што-то пішете? К вам кто-та прієжжал, ви єзділі в Маскву, ва Львов, в Адєсу. Гдє ви дєньгі на ета бралі? Вєдь ви нє работалі.
— Друзі допомагали…
— Значіт, у вас била падпольная арганізация і касса денежная?
— Ви — слідчий чи лікар? На запитання лікаря я відповідатиму, на запитання слідчого — ні.
— Харашо. Ви на все наши вапроси атвєтітє, єслі хатітє вийті атсюда на волю.
Прийшов до палати. Там галас, гармидер. Хворий, якому призначили сірку, пробував повіситись у туалеті.
Зайшла Елла на галас.
— А, павєсітся захатєл?… Нє вийдєт.
Мої злодії намагаються пояснити їй, що не він бив санітарів, а вони його.
Вона викликає тих, що взялись пояснювати до себе: призначає сірку, декому — галоперидол.
Усі злодії зізнаються в симуляції. Усі, окрім одного. Цей вважає, що табірне начальство свідомо хоче запроторити його в психушку, оскільки він знає його таємниці. Я співчутливо його розпитую і з’ясовую для себе, що цей-таки хворий. Манія величі та переслідування.
(Усіх моїх товаришів по етапу через декілька місяців випустили у табір, попередньо «полікувавши» ліками. Але симулянтів пізніше, ніж цього несимулянта.)
До Олега прийшли вибачатися санітари:
— Ми ж не знали, що ти справжній злодій. Думали, псих.
І з цього дня наше становище різко поліпшується.
Зникає голод на махорку — санітари приносять її багато. Пускають нашу групу в туалет коли завгодно, якщо сестри не бачать і немає Елли Петрівни.
Але мене пригнічують муки тих, що корчаться навколо від судом, від галоперидолу.
Політичні передали мені пораду, щоб я визнав себе за божевільного і покаявся (тільки не письмово). Це мене дивує. Про декого я раніше чув як про дуже сміливих людей. На мене вони вже чекали. Хтось декілька місяців тому бачив у лікаря наказ: «Не дозволяти Плющеві спілкуватися з Плахотнюком». Значить, іще до суду лікарям було відомо, що приїде особливо небезпечний.
У палаті шум, гам. У кутку — пасивний педераст. До нього щодня підходять санітари і наглядачі, розпитують про «зносини»:
— Приємно? Не боляче? А як ти перший раз? А мені не даси?
Педерастові дають великі дози галоперидолу. А тут ще й щоденні знущання. Знущаються з нього і хворі. Я намагаюся заступитись:
На мене сердяться мої злодії:
— А тобі що, шкода підера?
— Так.
— Оцього півня, козла, Машку смердючу?
І справді він увесь брудний, обірваний, жалюгідний…
Та ми всі теж ходимо в порваних кальсонах і сорочках.
Спочатку я соромлюсь перед медсестрами, бо кальсони не тримаються, без ґудзиків, без зав’язок.
Але потім озлоблено думаю:
— Самі доводите людей до безстидства! Нащо ж мені вас соромитись, безстидних баб?
Ця думка поступово привчає не звертати на медсестер уваги.
Привели новий етап. Санітари повідомляють:
— Політичний. Із Києва.
Кидаюсь у коридор.
Знайоме обличчя із козацькими вусами. Згадую його, як він читав свої хитромудрі філософські вірші.
Він простягає руку:
— Василь Рубан.
Так і є — молодий київський поет. Але за що? Вірші його — аполітичні. Він належав до групи молодих поетів-філософів: Кордун, Григорів.
У коридорі з’явилася Елла Петрівна:
— А, встрєтілісь?! В палату. Санітари, пачєму пазволілі вийті Плющу в карідор?
Цього ж дня мене переводять на другий поверх.
У палаті відразу ж питають статтю.