Дехто з політичних сам, без запрошення, писав покаянну автобіографію. Звичайно це були справжні хворі.
Зі сповідей глузували санітари, медсестри і лікарі.
— Ну що, Іванов, не хочеш тепер виступати по телевізору перед народом?
— Ні, Ніно Миколаївно, це я дурень був.
— А тепер ти не дурень?
— Вилікувався.
— А ти певен, що вилікувався?
— Так. Мене політика більше не цікавить.
— А газети читаєш?
— Тільки про спорт.
Зацікавлення спортом було показником того, що людина вилікувалась від політики.
Був у нас в 12-му відділенні Льоха Пузир. Він колись написав в обласну газету листа з критикою політики партії у якійсь галузі промисловості, але з висновками-узагальненнями. Цього листа він навіть нікому із знайомих не показував. У провінції цього досить, щоб сісти у табір або в психушку.
Коли я прибув до психтюрми, Пузир (прізвища не пам’ятаю) відсидів уже три роки. Зі мною і з Євдокимовим він майже не розмовляв (тільки раз сказав мені, що за дружбу з нами лікарі всім погрожують продовжити термін). Коли на комісії, що перевіряла, які зміни перебігу хвороби, його запитали, чи він читає газети, Пузир, не затинаючись, відповів:
— Нудно. Я тільки про шахи й футбол.
Еллочка Людоїдка підтвердила, що він увесь час грає в шахи і захоплюється спортом.
Після комісії Льоху по секрету повідомили, що його справу передали для виписки до суду.
Після бесіди з Еллочкою я пригадав свою розмову з Дрімлюгою у Павла Литвинова, своє власне бажання ще в 69-ому році написати про те, як люди приходять до заперечення порядків у СРСР. Ну що ж. Треба буде, як вийду із психушки, це зробити, написати таку собі «Сповідь сина доби».
Ми з Євдокимовим поділились одне з одним своїми спогадами. Він із спадкової петербурзької інтелігентної родини. Вболіває за Росію, за її культуру. Як журналіст набачився усієї брехливості преси, невлаштованості життя робітників та селян, нетямущості керівників. Був на фронті.
А у мене…
Фрунзе. 1944 рік. Якийсь порожній будинок з підвалами. Кажуть, що там живуть розбійники, які крадуть дітей і на мило їх варять. Налякано заглядаю у підвали. Темно, щурі…
Київ, 1963 рік. Я йду з відрами полем виливати водою ховрашків для сина. Прошу сільського хлопчика допомогти мені. За ним біжить його мати і голосно шепоче йому: «Цей дядечко з Києва. Він заведе тебе до лісу і висмокче всю кров». До неї дійшов відгомін боротьби з космополітизмом і сіонізмом, і вона перелляла його в класичну формулу ритуальних вбивств, поєднавши з казками про вампірів.
«Вісім грам свинцю тобі й на мило» — написав до Петра Якіра якийсь «гомо совєтікус». 1969 рік.
У Фрунзе, в 1943 році мама віддала нас із сестрою у лікарню, здорових діток. Віддала, щоб хоч щось їли, бо їсти ж нічого, йде війна, а батько зник безвісти.
А тепер я, здоровий, маю підіграти їм і допомогти перетворити мене у душевнохворого.
1941 рік. Ми їдемо з мамою на машині, евакуюємось. Літаки з чорними хрестами. Мама хапає мене і ховає десь у кущах. Дерева, кущі, земля летить догори. Грім… Мені два роки, і це найраніший спогад: земля летить угору, а вгорі, в небі — німці.
Бабуся розповідає мені, шестирічному:
— І приснився мені сон. Іван, батько твій, на білому коні приїхав. На смерть, значить. Чи приїде… Рано забіг. Він лийтинант був. Їх в дисанти якісь пускали. «Мамо, мамо, нащо ти їх в ікуацію відпустила! Там же бомблять німці все»… А потім пришли німці, мадяри. Мадя-ри люті були. А німці… некультурний народ. Зайде в хату, пердне й регоче». Бабуся явно не розуміла, що той пердун вважав, що він — культура, а пердів, бо вважав бабусю за некультурну націю напівлюдей.
47 рік. Голодно. Півроку — буряковий борщ, півроку — суп квасоляний. Ходили на поле збирати колоски, що лишились по жнивах. Дорослим не можна — засудять за крадіжку колгоспного майна. Дітям можна. Лазили на баштан — красти помідори, огірки, кавуни й дині. Сторож стріляє сіллю, та — куди йому поцілити!
У лісі бабуся збирає сухі дрова і тягне на собі. Тяжко, мабуть, якщо і мені важко тягнути ломаки. Всі бояться об’їжджчика — оштрафує за крадіжку державного майна. А чим взимку в печі топити? Торф не горить без дров.
Ось усе містечко заговорило про те, що з англійського полону хтось повернувся. Кажуть, що англійці всіх наших полонених забрали з німецьких таборів і переправили в свої, в Африку. І хто тікає, того прив’язують до дерева, і мурахи африканські з’їдають його, одні кості залишаються.