Про листа дізнався директор і заявив, що через нашу заяву постраждаємо тільки ми. Ще не пізно поїхати в районний центр і забрати заяву.
Чутка про листа розійшлась серед колгоспників, ставитись до мене почали тепліше. Якось вранці мене розбудила господиня й сказала: «Увечері до Бардюга приїхали з району й вино цілу ніч пили». Стало ясно, що ми програли.
Комісія прийшла на урок не до директора, а до нас. Аллу Михайлівну змусили провести диктант. Увечері ми вдвох сіли його перевіряти. Якщо в диктанті 70–80 помилок, то неминуче частину з них пропустиш. Спочатку зошит перевіряла вона, потім я, потім знову вона. І, незважаючи на такий потрійний фільтр, декілька помилок ми пропустили, у чому її й звинуватили. Наступного дня провели педагогічні збори. Виявилось, що нас тільки двоє, — решта або зберігали нейтралітет, або виступали проти нас.
Основне до нас звинувачення — недотримуємось методики викладання. Стосовно мене це почасти було виправдано: по-перше, я методики в університеті не вивчав, а по-друге, багато що з методичних вказівок, про які казав директор, видавались мені (та й зараз видаються) безглуздими. Що ж до Алли Михайлівни, то таке звинувачення було брехливе — в інституті їй за пробні уроки завжди ставили «відмінно».
Потім нас звинуватили у чварах, і на завершення педагогічні збори оголосили нам трьом (і директорові таки) по догані, яку буде занесено в особову справу. (За якийсь час ми дізнались, що директорова догана залишилась усною.)
Алла Михайлівна почала наполягати на тому, щоб ми залишили школу. Я доводив, що ми не маємо морального права кидати учнів. Але учнів вона ненавиділа тепер майже так само, як і вчителів (вона була вагітна, і це тільки збільшувало її переживання через безлад на уроках). Я намагався привчити учнів читати художню літературу. Алла злісно насміхалась з цих спроб і, зокрема, з моїх художніх смаків (в цьому останньому вона, по суті, мала рацію). Врешті-решт вона поїхала з села. Згодом я зайшов до неї в Одесі. На неї страшно було дивитись. Дитина народилась мертвою (лікарі пояснили це нервовою перенапругою).
Вона стала мізантропкою.
Я міг би звернутись в Облвно — там працювали мої друзі. Але боротись з допомогою блату здавалось мені аморальним.
Після того як Алла Михайлівна пішла, її предмети почали розподіляти між учителями. Почалось перетасовування всіх уроків. Мені запропонували фізкультуру. Я пояснив, що у школі був звільнений від фізкультури. Потім запропонували військову справу, працю, співи, малювання. Від всіх цих предметів я відмовився (ставку робили на те, Що коли я почну більше заробляти, то стану поступливіший).
Нарешті мені запропонували німецьку мову. Я погано знаю німецьку, але решта вчителів ще гірше. Для дітей я все-таки кращий варіант. Погодився. Але в учительську ввірвалась вчителька ботаніки і почала звинувачувати мене в тому, що я відбираю в неї уроки. Я запропонував їй забрати німецьку мову собі. Директор виніс соломонів вирок: їй три уроки німецької в 6-му класі, мені два уроки в 5-му. Домовились.
Я провів декілька уроків німецької, коли вчителька ботаніки запропонувала помінятись — їй, мовляв, важко. Після обміну вона попросила мене допомогти підготуватись до першого уроку в 5-му класі: «У вас уже ж є досвід». Я прийшов до неї додому, вона поставила на стіл вино, і, попиваючи його, ми почали готуватись до уроку. Виявилось, що німецьку вона вивчала в школі, в інституті вчила англійську і в результаті не знає ні тієї, ні іншої.
Мене душив сміх: з абетки вона знала тільки о, а, е, і. Нарешті вона нашими літерами написала в підручнику німецькі слова, а під ними — переклад.
Анекдоти мені завжди подобались, і тому я попросив дозволу побути на уроці. Вона дозволила.
На уроці я сів за парту з найбільш хуліганистим хлопцем. Вчителька почала читати текст. Помилка за помилкою. Кращі учні (вони ж одну чверть вчились-в Алли Михайлівни і знали німецьку мову в межах того, що вивчалось) почали виправляти. Потім урок почав перетворюватись у цькування вчительки — найгірші учні виправляли її як хотіли.
Хуліган поруч зі мною тицьнув мене під бік (вони зі мною не дуже церемонились) і проказав: «Та ж вона нічого не знає». Я подивився на нього суворим, «педагогічним» поглядом, але педагогічно відповісти не зміг.
Я очікував, що після такого уроку вона віддасть мені німецьку мову. Але куди там! На перерві вона запитала в мене: «Ну, як?» Я остовпів від такого незворушного нахабства і пролепетав: «Та нічого, як на перший раз. Ось тільки незручно, що учні поправляють вчителя». — «Що ж мені робити?» Я, повагавшись, відповів: «А ви скажіть їм, що ви навмисне робите помилки для того, щоб перевірити їхні знання».