Ніна Миколаївна розуміється на людській психології, легко ловить мене на недоказаному (а я й не збирався говорити їм все, що думаю про владу, а відповідав тільки на питання про мої праці). Здивувала мене тим, що любить мого улюбленого художника — Чурльоніса. (Лежала репродукція під шклом, на її столі. «Як, ви любите Чурльоніса?» — це, шукаючи і до неї «ключі». Не знайшов, лише до неї не знайшов…) Докоряла мені тим, що я люблю психічно ненормальних художників: Іванова «Явлення Христа народу», Врубеля, пізнього Ван-Ґоґа, Марка Шаґала.
— А Чурльоніс — він хоч був здоровий?
— Нет. Он пакончіл с сабой.
— Чому ж ви його любите?
— Ета уж майо дєла.
Таня передала книжку Перрюшо «Життя Ван-Гога». Бочковська прочитала і заборонила давати іншим хворим: «Це ж історія психічної хвороби».
Усі мої листи до дружини й дітей глузливо коментувала — «ласкаві слова», «поради дітям», «дружині», мрії про спільну працю.
Беручи до уваги те, що в цьому відділенні видавали максимальні дози нейролептиків та сірки, мало хто відважувався розпочинати з нею дискусії.
Вривалась вона до палати і холодним, безживним голосом казала:
— Петров, ти опять обругал сестру! Сера!
— Іванов, гаварят, што ти занімаєшся ананізмом.
— А к тебе, Сідоров, больше нє прістают с грязнимі прєдложеніямі?
І всім — нові дози нейролептиків.
Хтось скаржиться — боляче.
— Нічєво, прежде чем ізнасіловать девочку, задумаєшся, вспомніш про серу. Ви лєчіться сюда прішлі, а нє отдихать.
— Ніно Миколаївно? А коли оце я видужаю?
— Кагда я на пенсію вийду, а ти ананіравать перестанеш.
— Плющ, пачєму ви нікогда нє здороваетесь с намі? Ето прінципіально, ілі із-за нєвоспітанності? Ви же культурний человек, какіє кніґі чітаєтє.
Допитує різким голосом, який принижує:
— Вот ви дружите с етім убійцей, што двоіх жон убіл.
— Не дружив я з ним, а просто слухаю його цікаві розповіді.
— Всьо про разврат, небось?
— А про що ж іще слухати? Про вбивства?
— І как ви слушаете всьо ето? У вас же жена єсть, вон ви єй какіє нєжниє названій в пісьмах дайотє, а самі слушаете гадості!
— Ви ж навпаки самі звинувачуєте мене, що я ні з ким, крім політиків, не розмовляю. А з Володею розвели через розмови про фантастику. З ким же мені говорити і про що? Книжок ви видаєте мало.
Вона причепилась, щоб я написав покаяння в дусі Дзюби, Якіра і Красіна.
— Ви ж самі розумієте, що в їхньому віці так швидко не міняються. Ви хочете, щоб я написав брехливого папірчика?
— Нет, нєт, ми знаєм, што ви правдівий человек. Но, может, под іх вліянієм ви передумаєте, ізмєнітє своі взгляди.
Коли по радіо слухали брехливі покаяння Красіна і Якіра, ми, всі політичні, були вражені їхніми юдиними словами. Багато хто не міг ні думати, ні говорити. Євдокимов чекав на щось подібне від Якіра, я ж ні від нього, ні від Красіна (особливо від Красіна) такого не сподівався. Повторює жовані, брехливі фрази — і хто? — Якір, який так болісно пережив судовий фарс над своїм батьком, знущання з себе і з матері. Мені здавалось, що він радше покінчить із собою, аніж піде на те, щоб зрадити інших.
Потім була зрада Дзюби, за ним Селезненка і поета Холодного. Всіх українців особливо вразив Дзюба, що так довго був символом незламної, молодої України.
Почав думати навіть про тортури. Але Таня на побаченні пояснила простіше: не захотів вмирати у таборі від туберкульозу легень, покинути дружину й дочку, яку він так любить.
Холодного на знак протесту проти зради покинула дружина, якій він писав колись:
А ще колись він писав, відстоюючи свою націю:
Церкви у нього вже немає, залишилось спати на пустирі або напиватись, щоб не чути криків друзів і України, що потопають.
До Плахотнюка приїхали із ДБ, щоб взяти свідчення у нових справах. Він відмовився, покликаючись на те, що його вважають за неосудного і тому його свідчення недійсні.
— Нічого, ми вас пошлемо на нову експертизу, там вас визнають за здорового.
Плахотнюк відмовився. (Подібне було із політв’язнем М.: коли його переводили із спецпсихтюрми в загальну психлікарню, ДБ запропонувало йому стати стукачем. Він відмовився, пославшись на те, що він «псих». «Ви цим не прикривайтесь!»)