До Анатолія Лупиноса спочатку ставились добре. Але пізніше він викрав свою історію хвороби і написав заяву, в якій розкрив усю фальшивість, брехливість і нелогічність комісій, що ставили йому «діагнози», і зажадав контрекспертизи. До нього також приїжджали з ДБ, про щось розмовляли.
Після цього проти Анатолія вжили нові ліки сильної дії — депо, — виготовлене в США. Він, людина надзвичайно мужня, занепав духом.
Усіх політичних попереджали, щоб вони не спілкувалися зі мною як з найнебезпечнішим ворогом. Розмовляв я передовсім на прогулянках з Олександром Полежаевим та Віктором Парфенійовичем Рафальським. Спогади його вже надруковані, й тому не буду уточнювати. У Західну Україну потрапив, як східняк, та коли дізнався про тортури упівок, став ворогом радянської влади.
Рафальський — вчитель історії. У 1954 році підпільну західноукраїнську марксистську організацію, до якої він належав, викрили. До 1959-го року він поневірявся то в одній, то в іншій психушці. Ленінградська ставила йому діагноз — нормальний, інститут Сербського — шизофренія. Вже в Лондоні Віктор Файнберґ розповідав мені дивні історії про ленінградських лікарів. Одна, Марина Войхансь-ка, потім і моя приятелька, познайомившись з Віктором, все зрозуміла й почала йому допомагати. Й навіть опісля одружилася з ним, 1 виїхала за кордон. Заввідділу під час розмов з ним теж щось зрозумів, допомагав передавати листи протесту на волю, 1 навіть, ризикуючи собою, прийшов попрощатися з Віктором, коли той зібрався виїжджати в Англію… Все-таки лікарям 1 ленінградським, 1 київським не так просто було звикнути до принципів Московської школи Снєжнєвського — Лунца — Морозова — Наджарова. Наша псих-тюрма на той час (пізніше з’явились ще страшніші) була найгірша. Бо дніпропетровська мафія — брежнєвська вотчина…
У 1964 році його посадили в Казанську спецпсихлікарню, бо виявили, що він знається з якоюсь київською підпільною марксистською групою.
У 1969 році у Рафальського знайшли книгу з націоналістичним ухилом, яку він давно написав. 1 як він не доводив, що книжка стара, і він її нікому не давав читати, — його тримали у тюрмі як шизофреніка.
Нарешті, лікарі сповістили Рафальському, що його вилікували. Але, щоб вийти, потрібен «опікун». Його стара мати сама перебуває в будинку для престарілих у Ленінграді. Старих друзів просити не зважується, щоб їх не підвести.
Одна із медсестер оформила над ним опікунство. Але її стали за це виживати із роботи. Рафальський вмовив її відмовитись від опікунства.
Я запропонував йому в опікуни Клару Ґільдман.
Завідувач відділення Микола Карпович подивився на прізвище:
— А! За кордон, в Ізраїль хочете тікати!
За півгодини викликає:
— Виявляється, це ставлениця Плюща. Шукайте когось кращого.
Йому прямо кажуть, щоб він не розмовляв зі мною. А з ким же тоді?
Щоправда, я й сам на той час стаю малоцікавим співрозмовником — через дію ліків все стає нудним, читати й думати бажання немає. Від політики зовсім верне.
Побачень і книжок, на які так чекав — уже не хочеться. Навіть більше — страх перед ними: раптом дружина знову побачить судоми від галоперидолу (а таке вже було), почне смикати, розповідати про нові арешти. Соромно перед нею за апатію, за сонливість. І болісним стає побачення — особливо тяжко перед дітьми. Штучно всміхаюсь, намагаюся жартувати.
Не залишається ніякої волі до життя, до боротьби.
Лише одне: не забути, що тут бачив, не озлобитись 1 не здатись.
Коли Таня переказувала те, що за мене борються Емнесті, Комітет математиків, українські організації, я був певен, що нічого не допоможе, але радісно було, що все-таки хоч якось беру участь в боротьбі. Одного разу Таня передала ананас в цукрі з Нью-Йорку. Його передавали по психушці як символ вільного світу. Зустрівся з ними в Нью-Йорку. Мила українська родина, прочитали в книзі про свої ананаси і прийшли на мітинг.
А навколо все те саме.
Ніч напередодні нового, 1976 року. Санітар грубо скидає з хворого ковдру — той перерізав собі горло. Нас всіх виганяють у туалет. Цілу ніч над ним ворожать лікарі. Врятували! А потім його б’ють санітари…
Під час показу кінофільму (на цю гидоту я ніколи не ходив) один із хворих десь роздобутим цвяхом б’є по голові іншого. Я кличу санітарів. Рятують і б’ють обох.
Один старий назвав Ніну Миколаївну гестапівкою. Йому одразу ж — великі дози сірки. Він хрипить, завиває, кричить від болю (спати не можна)!