Санітари потішаються тим, що питають у того, хто хоче вийти у туалет:
— Баб мав? Багато? А що ти з ними робив? А як?
. . . . . . . . .
— Затанцюй «Гопачка». Погано… погано. Краще бугі-вугі. Вище стрибай.
Крик медсестри:
— Що там за галас?
— Та це Петька в туалет проситься. Пустити?
— Так він же недавно був.
— Нічого, він танцює гарно… спати хоче, хай іде.
Дали щиґля, дали махорки. Пустили.
Шукають нових розваг.
Ось натравлюють двох нервових одне на одного:
— Він про тебе сказав, що ти козел.
— Сам він півень смердючий.
І починається поєдинок гидкими словами. Хтось не витримує і б’є по голові.
Призначають сірку — він збудився.
Якщо провести градацію аморалізму, то найбільш аморальні лікарі. Ні сорому, ні совісті, нічого, крім знущань із хворих, я у них не бачив. Медсестри, найгірші — просто служниці. Частина любить покепкувати з хворих чи покричати на них. До мене ставляться ввічливо (мабуть, було наказано не розмовляти зі мною). Були й такі, що розмовляли пошепки, казали, що вважають нас за здорових, і радили вдавати, ніби ми виправились. Одна, послухавши мою розмову з дружиною на побаченні, запропонувала не давати ліків:
— Я все зрозуміла. Мені дуже шкода вас. Але нічим більше допомогти не можу.
Наглядачів, очевидно, також попередили — їм було заборонено зі мною розмовляти. Але вони, оглядаючись, розпитували про Сахарова, про Солженіцина.
Дружина одного, послухавши західне радіо, заявила йому:
— Якщо ти не підеш з цього проклятого місця, я з тобою розлучуся.
І він скаржився нам:
— Не відпускають.
Порадили, щоб пообіцяв дружині допомагати політичним, чим зможе.
Декілька разів підходили санітари розпитати про демократичний рух, співчували. Взагалі санітари людяніше ставляться не лише до політичних, а й до хворих. Дехто попереджував про обшуки, допомагав ховати записки, махорку. Після наглядацького обшуку частину того, що відібрали, віддавали господарям.
Я майже завжди отримував назад свої листи, книжки й цигарки.
(Били і знущались здебільшого ті, хто підлабузнювався до медперсоналу.)
Плахотнюкові лікарка дозволила робити якісь записи. Наглядачі знайшли їх, донесли. Лікар отримала партійну догану. Наглядати за папером і ручками стали ще більше. Єдина єврейка з лікарок. Карнавальна розмова з якоюсь із палачок. Кокетливо питає: «Леонід Івановій, больниє, небось, говорят о нас — проклятие полячкі?» (Бо більшість з них на -ская.) Я, зловтішно, бо знаю, чим вони дихають, відповідаю: «Нет, проклятие жидовкі»… І не брехав. А вона, бідна, аж труситься. Все ковтали, окрім такої образи. Антисеміти-кати… антисеміти-жертви.
Писати листи можна тільки раз на тиждень — всім разом, в шумі й гамі.
Рафальський у своєму відділенні завідував білизною та видавав продукти. Один із хворих з маячнею, доніс, що Рафальський, Троцюк (боєць Української Повстанської Армії, німий) і Василь Іванович Сірий (вчитель, потрапив сюди за намір втекти літаком за кордон) готують антирадянську змову.
Не опитавши «змовників», усім трьом стали давати великі дози сірки і барбомилу (він начебто діє так, що людина розповідає все, навіть потаємне). Вимучених, їх приносили до палати. Так нічого з’ясувати і не вдалося — за що, чому? Сірка протипоказана Рафальському — здоров’я його різко погіршало. Де й поділась його повсякчасна життєрадісність. Згодом лікар Карпо Наумович Алексеев сказав йому, що не треба зв’язуватись з такими як Плющ і Троцюк (Троцюка довго підозрювали, що він симулює німоту).
Через почуття безвиході, необмеженості перебування у цьому скаженому пеклі багато в кого із здорових виникає думка про самогубство.
Розповідають, що в ті часи як організовували лікарню у 68-му році, було ще страшніше. Спали на підлозі, санітари били смертним боєм. Декількох просто вбили. Завідувачку Любарську після вбивства якогось Григор’єва перевели звичайним лікарем до Бочковської.
Сам я під впливом побачених сцен і великих доз нейролептиків поступово змінювався у бік емоційної та моральної глухоти, втрачав пам’ять, зв’язне мовлення. Тримали тільки самозаклинання: не забути цього всього, не озлобитись, не здатись. Ніякі зацікавлення, ані гумор уже не допомагали. Все сильнішим ставав страх справді збожеволіти і тим допомогти катам. Розпитував у досвідчених політиків, що сиділи вже десятки років:
— Дуже вже ти вразливий! Кажуть, що справді є така «психічна індукція», «зараження».
Коли Любарська натякала на те, що мій молодший син також шизофренік — захоплюється комашками, каменями, казками, іграми, — то покликалась на генетику. Ненормальність дружини пояснювала індукцією з мого боку, пропонувала розлучитись — щоб я не шкодив своїм психозом дітям і дружині.