Якщо протестував проти голосного радіо:
— Відітє, ето у вас антісовєтскоє нутро ваше не видєрживаєт.
Не вітаюсь — «як ворогів відчуваєте».
Говорю про радянську буржуазію — «неадекватне сприйняття дійсності».
Протестую проти обивательського підходу до громадсько-політичного життя — «манія величності», «Леніним себе уявляє».
Широке коло зацікавлень — «шизофренія».
Наприкінці згасла цікавість до книжок — «аутизм», «мізантропія».
Коли стало справді важко на допитах зосереджуватись над їхніми запитаннями і я перестав сперечатись:
— Тактіка умалчіванія. Озлобілся. В себе замкнулся. А взгляди-то какіє бросает — так би і порезал всех.
Намагаюся всміхнутись:
— Я проти тих, хто ріже.
— С убійцамі разгаваріваєтє, а с намі нє хатітє. Пасматрітє, сколь-ка прєзрєнія і нєнавісті у вас на ліце. Даже говоріть боітєсь — боітєсь видать своі мислі…
Ніна Миколаївна непогано вивчила мої листи і мої слабкі місця, і тому зрідка їй вдається вирвати з мене вибух гніву:
— Та як вам не соромно викликати мене на політичну дискусію? Коли я ледве щось розумію від нейролептиків, коли мені все байдуже і коли будь-яке моє неточне слово буде записане як загострення хвороби! А вам за будь-яке безглуздя заплатять великі гроші і відпустку дадуть. Ви ж живопис любите! Невже любов до прекрасного не пов’язана із любов’ю до людей?
— Ви напрасна гарячітєсь і так нєвєрна трактуєте наши слава. Іменна із любві к бальним ми далжни знать, што ви таітє в душе, пачєму ви так груби с пєрсаналам, нє здароваєтєсь, атводітє глаза, даже нє улибаєтєсь. Может ви убіть каво замислілі ілі самі із отчаянія, назло нам захатітє пакончіть с сабой?
— Такими розмовами ви самі підштовхуєте до таких думок. Чому ви замість заспокійливої психотерапії постійно докоряєте хворим, ображаєте, погрожуєте покарами, безконечним лікуванням, знущаєтесь із онаністів, із усіх недоліків та вад?
— А ви напішитє докладную обо всьом етом.
— Щоб ви підшили до історії хвороби як розвиток реформістської маячні?
— У вас явная манія прєслєдованія. Во врачах ви відітє врагов. Пачєму би вам всьо-такі нє напісать духовную автабіаграфію: какіє прічіни в юнасті подтолкнулі вас к нєправільним взглядам, какіх кніг начіталісь, с какімі людьмі встрєчалість, што пісалі. І о том, как сейчас пєрєдумалі. Но нє адной фразай, а падробна ізлажитє, в чьом ви відітє парочность сваіх прєжніх взглядав і как теперь аценіваєтє нашу дєйствітельность і сваю антісавєтскую деятельность. У вас болезненная черта — нє називать другіх антісавєтчіков. І нє нада. Їх і так те, каму нада, знают, і тех, кто вам пішет. Вот ета Клара — кто ана?
— Кочегар.
— Неправда. Ана пішет такіє тонкіє замєчанія о літєратурє.
— А що, кочегар не може цінувати літературу?
— Но нє так тонка.
— Її вигнали з університету.
— Вот відітє, все ваши друзья — антісавєтчікі. Хадаровіч, Ґільдман, Фельдман. Как ми можем випустіть вас, єслі ви сразу же ачутітєсь в іх акруженіі і апять ваш бред васстановітся. Перестаньте с німі пєрєпісиваться, і ето станет показателем таво, что ви виздаравліваєтє.
Коли один мій знайомий на мою пораду нарешті визнав себе за хворого, Ніна Миколаївна йому прямо сказала:
— Нет. Ви здарови, но будете здесь да тех пор, пака не аткажетесь ат сваіх антісавєтскіх взглядав і от разгаворав с антісавєтічікамі.
Визнати себе за хворого — перша умова одужання. Далі — покаятись у своїй шкідливій діяльності. Але все ж випускають не лікарі, а суд. Суд може ухвалити, що хворий потребує подальшого лікування.
По суті, діагноз ставить КДБ, призначає лікування КДБ (моїй дружині в КДБ казали, що якщо буде поводитись спокійніше, то мені будуть давати менші дози) і КДБ виліковує.
В останні місяці мого перебування у психушці ставлення медперсоналу змінилось на краще, менше стали глумитись.
— Ви 6 хотіли вийти зараз? Ким би ви хотіли працювати?
— Ким завгодно.
— А ви 6 не хотіли виїхати за кордон?
— Ні. Але якщо б довелося вибирати між психушкою і закордоном, то волів би виїхати.
Я вже знав, що Таня домагається виїзду, але не вірив, що це реально. Хотів від них домогтися, щоб випустили на волю.
Західного життя я собі не уявляв. Як математик, я дискваліфікований. Чи мають там якусь цінність мої праці про гру? Чи ми пристосуємось до нових життєвих умов, темпу, цінностей? Все краще і все гірше, що я знав про Захід, спливало в пам’яті. На цьому намагалась спекулювати Бочковська, з усією своєю витонченою хитрістю Ельзи Кох. Але коли я прямо запитав, чи не випишуть зараз, вона заявила, що мене ще не вилікували.