Не минуло й півмісяця, як мене викликали до начальника психтюрми. Там сиділа Каткова, начальник медчастини, і начальник тюрми Бабенко. Вони з жалем повідомили, що увесь мій верхній одяг нікуди не годиться, і вони за гроші лікарні купили мені штани і сорочку. Штани виявились малі. Побігли купувати нові. І ці малі. Купили треті.
Від краватки я відмовився — хочуть у Європу випустити європейцем. (Та всю цю бутафорію склали у валізу, яку також купила тюрма).
На стіл подали розкішний м’ясний суп. Я зрадів, що не сховав за щоку список шістдесяти політв’язнів, який з великими зусиллями складали місяцями. Суп мене підвів би.
Я похвалив суп.
— А хіба вам не щодня дають таку порцію м’яса і фрикадельок?
— По дорозі кухарі зжирають.
— Леоніде Івановичу! А ви знаєте, куди ви їдете?
— Сподіваюся до Києва, попрощатися з рідними.
— Ні. Ви їдете туди, куди ваша дружина взяла візу. (Язик у них не повертався вимовити це огидне слово — «Ізраїль».)
— На станцію Чоп? В Ізраїль?
— Так.
Посадили на літак, але він чомусь приземлився в Мукачеві. Там мені дозволили у супроводі товаришів у цивільному походити по місту, прощаючись з Україною.
У Мукачеві протримали цілий день: скорочували час на прощання з матір’ю та сестрою. До Чопу приїхали за годину до від’їзду. Якийсь тип настирливо фотографував щасливу родинну зустріч.
Як в тумані промайнуло прощання з мамою, з Адою, зустріч з дружиною й дітьми. Почувався колодою, що захлинається суперечливими відчуттями.
Обшмонали нас делікатно, неделікатно затримавши решту тих, хто від’їжджав.
І ось вернувся, у складі французької делегації Лікарів без кордону 1990 року. Приїхало ще трохи команди кіношників, кінорежисер Йосип Пастернак з Москви — колишній киянин, двоє французів з Марселя, оператори. Москва, Шереметьево. Філіп і Фрося проходять митницю запросто (Філіп потім так захопився українською проблематикою, що видрукував ціле число альманаху «Неспокій» про голодомор-33, про Стуса, про Чорнобиль). Зі мною щось негаразд. Година, дві, не пропускають, бігають. Запізнимось на Київський літак. Я записую в щоденник: «І вновь мундіри голубиє, і ти, ім прєданний народ». У Києві два-три дні Гебешня не заспокоюється — московські колеги навіть не попередили їх. Знімаємо фільм про Україну, якого лише шматочок показали після Референдуму 91 року. З вікна бачимо гебешну машину, там їх четверо. Дочка мого друга показує на іншу машину. В сумі — восьмеро. Дуже злився я на Йосипа, що не сфотографував їх. Бо у Львові вони їздили ще відвертіше. Хоча Йосип, може, й мав рацію: плівки все одно, і без знімків гебні, тримали дуже довго, поки Не подіяв протест марсельців, через французький уряд. Вже вдруге, у 91-му їх не було. Тобто були. В Москві — дисидентська конференція, в отелі… ЦК партії. (Ми з Танею такий отель вже бачили — колишній отель мільярдерів у Греції… Така собі дольча віта, наче ти в кіно). Гебні і в отелі вистачало — від журналістів демократичних газет до службовців отелю. С…а, демократична, з Комсомолки, взяла довжелезне інтерв’ю і зробила з мене запеклого русофоба, расиста, щоб полякати народ незальожностю. Потім російські друзі в Парижі не хотіли подавати руки… А один укрфашизоїд, навпаки, вітав мене за щире українське серце…
Вже втретє, в 95-му, була лише згадана в Післямові випадкова зустріч з гебістом, і то — ітеерівцем. Гірше, ніж гебня, було інше. Одна давня подруга ще раніше написала у Париж: «Льоню, не переїжджай сюди. Тобі тут нема місця». І це ж — «українська націоналістка». У 95-му вона це підтвердила. І не лише вона… Ото вже було справді тяжко…