Лише через дванадцять з половиною місяців після арешту відбувся суд, на якому могли бути присутні тільки троє членів суду, адвокат і прокурор. Незважаючи на всі мої старання і прохання, — усні й письмові — ні мене, ні мого чоловіка на судовий розгляд справи не допустили. Незважаючи на письмові заяви друзів мого чоловіка про те, що вони хочуть дати судові свідчення по суті справи, жодного з них не допустили на процес. Усіх, хто в ті дні приходив до будинку суду, щоб потрапити до залу засідання, якісь чини в цивільному з допомогою міліції переписували поіменно, а потім вимагали вийти з приміщення (хоча всі ми були у вестибюлі), погрожуючи арештом.
Взявши за основу першу експертизу, суд ухвалив направити Плюща Л. І. на примусове лікування у лікарню спеціального типу, де тримають вбивць, ґвалтівників — хворих із патологічними агресивними нахилами, де психіка здорової людини, яку безконтрольно і безтерміново кинули на погибель, може непоправно зламатись. Це страхітливе рішення було мною опротестоване у касаційній інстанції.
Верховний суд УРСР, базуючись на даних другої експертизи, постановив примусово віддати Плюща у лікарню загального типу. Сам по собі той факт, що нормальну людину кладуть у психіатричну лікарню — вершина жорстокості стосовно неї та її рідних, та межа, за якою людину чекає найстрашніше — безнадія. Але навіть цього комусь видалось замало.
Прокуратура УРСР опротестувала касаційну постанову Верховного суду УРСР, абсурдно пояснивши це тим, що діяльність мого чоловіка особливо небезпечна, і наполягала на лікарні спеціального типу. Що ж небезпечного у його діяльності? Та й яка діяльність? Мій чоловік не здійснював ніяких протизаконних вчинків. Наполягаючи на лікарні спеціального типу, мене хочуть позбавити змоги бачити чоловіка хоча б зрідка, розмовляти з ним, листуватись, підтримувати його. Це необмежене в терміні страждання може духовно розчавити навіть сильну людину і призвести до повільного вмирання. Це вже поза межею того, що можуть витримувати люди, це вище будь-яких людських можливостей.
Я докладала всіх зусиль до того, щоб справа Плюща Л. І. не виходила з-під контролю закону, письмово й усно зверталась із заявами, проханнями, протестами в найрізноманітніші інстанції включно з Прокуратурою СРСР і Верховною Радою СРСР. Але це нічого не дало. Мене позбавили змоги запобігти тому, що слідство хилилось до звинувачення. Мені не дали змоги мати на медичних експертизах своїм представником когось із відомих мені лікарів-психіатрів. Мене не повідомили про висновки експертизи і тим самим не дали змоги запросити адвоката на період слідства, на що Плющ має право. Мене позбавили змоги бути присутньою на судовому процесі над моїм чоловіком. Мені досі не дали судової постанови або хоча б витягу з неї. Мене двічі залякували репресіями у відділенні міліції (на моє обурення мені відповіли цинічною заявою: «Можете скаржитись, все одно скарга до нас прийде»). Мені жодного разу не дали побачення з чоловіком (від дня його арешту минуло вже понад 16 місяців). Мені заборонили навіть листуватися з ним.
Заступник прокурора УРСР Самаев і начальник слідчого ізолятора КДБ Сапожніков з неприхованим садизмом офіційно заявили мені: «Ви ніколи не матимете побачення з чоловіком. Та й ніхто вам не дозволить з ним листуватись. Він же божевільний. Навіщо вам щось писати психічно хворому? І, тим більше, навіщо вам бачити цього хворого? Про що з ним можна говорити? Щоб вас тут більше не бачили!»
Щоб таке сказати жінці про батька її дітей, мало зачерствіти душею, треба ще бути хворим на патологію бездушності, треба витравити у собі все людське.
Мій чоловік цілком здоровий. Його арештували не за антирадянську діяльність (такої діяльності не було), а за погляди, які чимось відрізнялись від поглядів Самаева і Сапожнікова. Але за висловлення певних поглядів, які допускались після 1953 року, до 1953 людину розстріляли б, за висловлення інших поглядів, що допускались після 1964 року, до 1964 могли б ув’язнити у таборі.
Зараз для мого чоловіка хтось з КДБ винайшов інквізиторський спосіб розправи — «не проливаючи крові» — як казали у середньовіччі. А Самаев, Сапожніков та іже з ними не розцінюють свої дії як беззаконні, а приховують самодурство за гарними словами.
Я зрозуміла, що якщо безкарно допускати беззаконня хоч би в малому, то воно неминуче потягне за собою більше беззаконня, яке порушники муситимуть прикривати ще більшим. Якщо допустити, що «доцільність» хоча б у якомусь випадку може підмінити чи підправити закон, то і в інших випадках ця доцільність замінятиме закон, витіснятиме його.