— Я лікар і розумію, що математика не має ніякого стосунку до медицини. Нам, лікарям, це не потрібно.
— Які ліки вживає Леонід Іванович?
— Навіщо вам це знати? Що треба, те й даємо. Ось ви йому посилаєте багато книжок, навіщо йому це? Він хворий…
На наступному побаченні Льоня розповів, що того дня йому було дуже погано: судомило все тіло, не міг ні лежати, ні сидіти. Не спав цілу ніч.
МВС УРСР
Управління внутрішніх справ
Виконавчого комітету
Дніпропетровської обласної
Ради депутатів трудящих
--------
Заклад ЯЕ-ЗО8/РБ
11.11.1973 р.
№ Ж-5
Київ-252147,
вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36
Житниковій Т. І.
На Вашого листа від 25.10.73 р. повідомляю, що Ваш чоловік перебуває на лікуванні у лікарні, стан здоров’я його задовільний.
На побаченні він з Вами був 22.10.73 р. у звичайному своєму стані, розладів мови і судом у нього не було. Під час побачення з Вами присутній був лікар.
Що стосується діагнозу і лікування Вашого чоловіка, згідно з Положенням про психічні лікарні, родичам ніяких медичних відомостей не даємо.
Начальник закладу ЯЕ 308/РБ
Прусс
Знову заяви… і відповіді.
УРСР
Міністерство внутрішніх справ
Медвідділ
27 грудня 1973 р.
гр. Житниковій Т. І.
м. Київ-147, вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36
Вашу заяву про погіршення здоров’я Вашого чоловіка Плюща Л. І. перевірено. Викладені у заяві відомості під час перевірки підтверджені не були.
Під час Вашого побачення 22.10.73 р. був присутній лікар, у Вашого чоловіка судом не було, розмовляв вільно, будь-яких порушень міміки не спостерігалось.
За своїм психічним станом Ваш чоловік потребує продовження лікування в умовах психлікарні спеціального типу.
Заст. начальника Медвідділу МВС УРСР
В. Ященко
З кожним днем Льоні все гірше й гірше. Йому і далі дають галоперидол. Спух до неймовірних розмірів, став майже квадратний. Ледве-ледве, з великими зусиллями розмовляє під час побачень, млявий, апатичний. Майже ні про що не запитує. Все безнадійно, безглуздо. Ніхто і ніщо не в змозі допомогти
Книжок просить не передавати: не може не тільки читати, а й думати про що-небудь. Просить всіх вибачити, що не відповідає на листи, але до нього просить писати:
— Листи видають мені тільки прочитати, а потім забирають. Забрали й фотографії.
Просить поклопотатись, щоб його перевели в інше відділення, в № 12, в якому був спочатку і про яке на першому побаченні сказав: «Тут страшно, тут так страшно».
Під час побачення увійшла закріплений лікар, і радісно всміхаючись, привітала всіх зі святом Великого Жовтня. Мовчу, а як хочеться сказати все, що думаю про них, але розумію, що треба стриматись: Льоня в їхніх руках.
— Мене цікавить діагноз мого чоловіка. Чому йому дають галоперидол? Чи дають коректор і який?
— Який коректор? А вам нащо знати?
— Але ж я знаю, що дають галоперидол. Саме цим і пояснюється той приступ у мого чоловіка, свідками якого були ми з сином.
— А що, хіба Леонід Петрович скаржиться? Адже у нас з ним чудові стосунки. Чи не так, Леоніде Івановичу?
Льоня мовчить. Але його погляд відповідає на це питання дуже ясно.
— Щодо вашого питання, я нічого казати не буду: ні діагнозу, ні чим ми лікуємо.
Іду на прийом до заступника начальника медичної частини тюрми Каткової В. Я. Прошу перевести в інше відділення і дозволити мати при собі листи й фотографії.
Каткова медовим голосом починає розповідати, як у них тут добре, як всі хворі і родичі задоволені, як багато охочих до них потрапити.
— Вони ж не знають, за що тут люди, але вони знають, що у нас лікують. Ми — московська школа.
— Снєжневського?
(З гордістю:) — Так, Снєжневського. Ви не думайте, у нас не експериментують, а лікують, суворо дотримуючись методики. Нами всі задоволені, приїжджають до нас і професори.
Вона ще довго говорила, як у них гарно і як вони піклуються про хворих.
Про переведення в інший відділ: — Це неможливо, там у нас соматичне відділення. Там лежать люди, у яких поруч з нервовими хворобами і туберкульоз, виразка, печінка. Ми часто переміщуємо хворих. Та й місця там зараз немає, нікуди і койку поставити.