Мій чоловік — гарна, чесна, розумна й добра людина. Вже хто-хто, а я, знаючи його 14 років, маю всі підстави стверджувати, що він душевно цілком здоровий і духовно абсолютно нормальний. Леонід Іванович має велику чесноту ніколи, нікому не передовіряти свого розуму. У всіх своїх думках, словах і вчинках він керується виключно моральними спонуками і власною совістю, а не номенклатурними міркуваннями.
Те саме про нього можуть сказати всі, хто близько знає його.
Ваш підпис пожбурив цю людину в лікарню спеціального типу на безтермінове ув’язнення. Що це значить для цілком здорової людини, Ви знаєте не гірше за мене. Навіщо, в ім’я чого Вам знадобилось зламати, зім’яти, духовно знищити мого чоловіка? Якими високими ідеалами Ви керувались при цьому? Адже ж не стягнутими з Плюща 73-ма рублями судових витрат, у які входить і вартість Вашої експертизи! Де ви придбали таку поступливу совість, де відшукали моральне право приректи здорову людину на цілковиту ізоляцію серед душевнохворих і на беззахисність перед будь-яким свавіллям, що ніяк не контролюється ззовні?
Адже ж це гірше за каторгу, гірше за вбивство. Як посміли Ви це зробити, Ви, що дали клятву Гіпократа?! Вас не мучили сумніви? Ви не боялись захлинутись горем і сльозами дітей Плюща?
Ви — кат мого чоловіка.
Не знаю тільки, свідомий чи ненавмисний. У мене все-таки є крапля надії, що Ви не усвідомлювали того, що чините. Якщо це так, то Ви докладіть всіх зусиль до того, щоб після касаційного розгляду цієї справи (залишилось близько 2-х тижнів) Л. Плюща не вкинули у ту прірву, яку Ви йому приготували розчерком пера.
Якщо ж станеться так, що мій лист не потрапить до Вас, я спробую довести його текст до Вашого відома будь-яким іншим способом.
Київ-252147,
вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36
Житникова Тетяна Іллівна
14 лютого 1973 р.
Лист потрапив за призначенням. Потрапляли за призначенням й інші листи: адресат у всіх був один — Комітет державної безпеки. І не мало значення, яка адреса стояла на конверті. Я це знала, на це й розраховувала. Іншого вибору не було. З кожним побаченням Льоні було все гірше й гірше.
Відповідь я отримала. Це не був лист чи повідомлення. Це було страшніше. Один з друзів (ми дуже його любили) погодився стати посередником між мною і КДБ. Ультиматум був категоричний — перестати писати і звертатись по допомогу до громадськості, інакше буде гірше.
Перша відповідь: Ні! Нізащо! Жодних домовленостей з Державними Бандитами.
І тут же: «А Льоня? Чи можу я так відповідати? Адже я тут, а він же — там!»
Поговорити, порадитися з ним? Чи можна, чи маю я право звалювати на цього це рішення? Адже він тримається, він не піддається на жодні їхні пропозиції, а йому як ножа в спину?
Ні!
А Льоні все гірше й гірше: розпух до неймовірних розмірів, вже й не розмовляє на побаченнях. Увесь час намагаюсь підбадьорити його, втішаю, розвеселюю (а сама тільки й думаю, як би не розплакатись, не дати йому знати, що він такий страшний… Коли приїжджає до нього мама, треба ще і її підтримувати — Льоня не повинен бачити маминих сліз)
Життя перетворилось на суцільне очікування — від побачення до побачення: що вони ще з ним зробили, як він? Галоперидол дають і далі.
Почався 1974 рік.
4 січня поїхала на побачення разом з Танечкою Чернишовою (немає сил виходити після побачень з однією і тією ж думкою, що знову залишаю його самого у цьому кошмарі). Таня терпляче чекає усі п’ять годин на морозі, адже навіть побачити через ґрати в тюремному коридорі не дозволяють. Їй вдалось тільки заглянути ззовні у вічко. 1 потім більше ніхто з друзів не зміг побачити Льоню: охорона пильно стежила, автоматник ставав спиною до вічка, щоб і цієї змоги не було.
Ніколи у своєму житті я не так не відчувала, що значить тепло дружби, як у ці роки. Мила моя «сестричка» Танечка Чернишова, скільки її тягали по КДБ, скільки напучувальних «бесід» провели: навіщо вона спілкується з такими поганими людьми, чи знає вона, що їй самій загрожує. 1 вона, ніякий не борець, не опозиціонер, і не дисидент відповідала тільки одне: «Буду ходити, допомагати. У моїх друзів горе, і я повинна бути з ними». (Вже коли ми жили в Парижі, отримали від неї кілька листів і книжок з дитячої психології. Пішла з життя і вона — трагічно, випадково… Навіть останнього Льониного листа до неї КДБ не пропустило. Так і не побачились вони більше…)