Страшно мені не було — не встигла злякатись, тільки швидко кинулась до дверей і почала з усіх сил стукотіти в них. Я так швидко це зробила, що вони не встигли втекти, — тільки чути було, як гучно лунало в коридорі тупотіння. Мабуть, стукала я дуже голосно, тому що чоловік повернувся назад і відімкнув двері. Він щось бурмотів, але я вже не слухала. Пішла в свою кімнату і кинулась на ліжко.
Все відбулося так швидко, що осмислила я ситуацію, лише трохи заспокоївшись. Не спала цілу ніч, не спала і «сусідка» по номеру. За тиждень я зрозуміла, що це за «сусідка»: її розповіді, чому вона тут у місті, в готелі «Інтурист» (звичайна телефоністка, як вона казала), були безглузді. До того ж її розпитування було незграбне, а погано поставлені й неохайно складені мої речі говорили самі за себе.
Огорнув відчай. Я так гостро відчула безпорадність самотності серед людей, жах від того, як легко і просто людину можна зламати. Навіщо вони це зробили? Втішно було тільки те, що попередили мене все-таки, і попередили люди чужі, незнайомі — їм це взагалі було ні до чого.
(Після того як Льоню звільнили, він розповів мені, що про «факт» перебування мого з «чужим чоловіком» йому повідомили в психушці. Навіть місце «злочину» назвали і час — перша ночі. Льоня, що написав свого часу статтю «Психологічні методи на допиті», передбачив і таке, і, ще не пригнічений препаратами, натякнув мені у листі про свою реакцію на такий «психологічний метод». Такі методи тиску на політв’язня особливо цинічні, і КДБ охоче користується ними, намагаючись зламати людину, розбити родину, внести незгоду і підозри.)[21]
Бранці зателефонувала в Москву до Ходорович, розповіла про все. Тетяна Сергіївна не витримує — домовляємось, що вона виїжджає до Дніпропетровська, де ми з нею зустрінемось (поїзд з Сімферополя йде через Дніпропетровськ).
ЗО січня. Друга ночі. Сиджу на вокзалі, чекаю на Тетяну Сергіївну. Навколо чомусь збирається міліція. Якимось чуттям відчуваю, що це не просто так. Заходить Тетяна Сергіївна. Підбігаю до неї. Нас оточують.
— Тетяно Сергіївно, пройдемо.
— Куди, що сталося?
— Пройдемо, нам треба поговорити. Пройдемо у відділення міліції.
Повели. Це тут же на вокзальній площі. Тетяна Сергіївна несе мішок — привезла продукти для Льоні: консерви, ковбасу (в Києві цього немає). Мішок передати не дозволили. Її завели до кімнати. Мене не впустили.
За якийсь час мені запропонували зайти у сусідню кімнату. Міліціонер став на дверях, не випускає. Чую голос Тетяни Сергіївни — її виводять. Вискакую повз міліціонера — машина вже від’їжджає. Куди? Чому її забрали?
Тієї ночі вже здавалось, що сил більше не вистачить: за останні два тижні — обшук, слідкування, випадок у Криму, арешт Тетяни Сергіївни. Вранці побачення не дали — «карантин». Це було дивно; перед цим я відправила телеграму-запит про те, чи можливе побачення. Повідомила, що приїду ЗО січня. У тюрмі пояснили, що відповіли мені. Справді, у Києві лежала телеграма, але її чомусь відправили об 11 годині 40 хвилин, а я була в тюрмі о 10 годині ранку.
Повернулась до Києва в цілковитому відчаї: що з Тетяною Сергіївною? Невже арештували? Чого іще чекати?
Не було сил іти додому: там треба бути зібраною, адже ж діти дивляться. Зайшла до Іллі Володимировича Гольденфельда. Професор фізики, він за рік до арешту взяв Льоню до себе на роботу в лабораторію. Після арешту Льоні ми особливо зблизились, в нього вдома я завжди могла знайти підтримку і розраду.
Пішли з ним на телеграф. Слава Богу! На цей раз пронесло — Тетяну Сергіївну відправили на літаку в Москву: їй заборонено приїжджати у Дніпропетровськ, бо Дніпропетровськ — закрите для іноземців місто, а вона знайома з іноземцями.
Увечері зайшов знайомий, якого я погано і поверхово знала. По секрету повідомив: йому відомо, що була медична комісія і продовжила термін перебування Льоні в лікарні, і що стан його тяжкий. Звідкись він довідався, що вже е рішення про мій арешт.
Що це? Нова провокація?
21
І ловилися на це навіть дуже сильні й розумні люди. Лікарка до мене: «Леоніде Івановичу! Що ж це таке, Ваша дружина стільки бешкетів робить тут за Вас, про любов пише, а саму її ось уночі затримали в кімнаті з невідомим чоловіком». Я, всміхаючись: «Дуже добре, а то я все переживав, що буде берегти вірність… Женщіна ж всьо же, а нє камень. Це ж невідомо, скільки років…» Дурепа аж позеленіла від несподіванки. Коли я розповів цю історію у ПЕН-Клубі Норвегії, Микола Радейко накинувся: «Як тобі не соромно було таку гидоту розповідати?» — «Миколо, та чому мені мусить бути соромно? Світ має знати про їхню гидоту». —