В автобус зайшов міліціонер-регулювальник і «товариш у цивільному». Не вагаючись, пішли прямо до нас.
— Тетяно Іллівно, вийдемо!
— Чому?
— Вийдемо, ми вам все пояснимо!
— Не вийду, у мене є квиток, і я маю їхати! Не бачу підстав для затримання!
Попросила документи. Пред’явили. Капітан міліції.
— Ви ж розумієте, що автобус все одно не поїде, доки ви не вийдете. Ось через вас люди нервують, виходьте.
Люди справді нервували. Спершу нічого не розуміли: чому знімають людину з автобуса? Коли я почала голосно протестувати, запитуючи, на яких підставах мене висаджують, хтось навіть підтримав:
— А справді, по якому праву? У неї ж є квиток.
Але час минав. Автобус стояв. Минула година, і видно було, що й справді не поїде, доки я не вийду. Ситуація для людей навколо, добре знайомих з міліцією, була незрозуміла: з одного боку, коли вимагають, треба виконувати, а з іншого — чому такі тихі, чому так ввічливо поводяться. Та видно, і на «клієнтів» міліції ми були мало схожі.
Порадилась з Кларою — вирішили вийти. Справді, чому мають страждати люди, адже до Орла ще цілу ніч їхати, людям на роботу.
Вийшли, нас провели в будку регулювальника. Знову запитую, на яких підставах висадили з автобуса:
— Вам завтра треба з’явитись у міліцію, в районне відділення. Вдома на вас чекає повістка.
— Але я тільки годину як з дому, ніякої повістки там немає.
Відвезли додому. Справді виявилось, що недавно прийшов міліціонер і приніс виклик у районний відділ міліції.
У міліції допит: чому не працюю? На які гроші живу? Дали підписати папір — попередження, що коли не влаштуюсь на роботу упродовж двох тижнів, то мене притягнуть до судової відповідальності за ледарство.
У березні стан Льоні такий, як і раніше. До апатії та сонливості додалися дуже великі набряки. Він все ще в палаті під наглядом і вживає ті самі ліки. У палаті намагається відключитись, заглибитись у себе. Буває, що відключається так, що тепер для нього вже звично, і під час побачень. Погляд гасне або спрямовується кудись мимо. У цей час він нічого не чує і не бачить. Доводиться його гукати, і тоді він «повертається».
Дивитись на це неможливо. Обережно починаю вмовляти його написати заяву і визнати в ній, що він оцінює статті як «відхилення від норми». Але Льоня твердо заявив: «Писати їм я нічого не буду».
У Дніпропетровській прокуратурі, куди нарешті викликали, було виразно сказано, що в порушенні кримінальної справи проти лікарів Дніпропетровської лікарні мені відмовили, оскільки наприкінці березня медична комісія під головуванням професора Блохіної (вона за дорученням Міністерства охорони здоров’я СРСР очолює постійну комісію у спецтюрмі) перевірила лікування й умови утримання Плюща і не виявила ніяких порушень. (На наступному побаченні Льоня заперечив це: ніякої комісії не було, і його ніхто не обстежував).
Прокурор повідомив навіть новий діагноз — «шизофренія в параноїдній формі», що його тепер поставили Льоні. Почав казати про те, що йому відомо, що у французькій пресі з’явились статті про Плюща, і що він радить звертатись не у західні газети, а в радянські інстанції: «Адже вас можуть притягнути до суду за наклеп!»
… У злочину є своя логіка, злочинна логіка: він не обмежується на вже скоєному, а розростається, тягне за собою злочин новий і ще страшніший.
Спершу — явно брехливий діагноз, потім «лікування», невідповідне, злочинне щодо того ж брехливого і злочинного діагнозу; «шизофренію з млявим перебігом» не лікують галоперидолом, інсуліном і трифтазином. Що станеться на наступному етапі? Чим завершиться цей логічно неминучий процес санкціонованого і спровокованого державою злочину?
Передбачити неважко! Або не витримає тілесне здоров’я Леоніда Івановича, і тоді настане смерть фізична. Або буде знищено природу волі й духа, яку воздвиг він у відчайдушній боротьбі зі своїми катами, і тоді настане смерть духовна. Я з цілковитою відповідальністю стверджую, що те й інше однаково можливе, що часу залишилось мало, можливо, його вже зовсім немає. Людина посилається у світ не для того, щоб доводити свою вищість над виробами хімічної промисловості…
(Із статті Т. С. Ходорович «Ескалація відчаю», самвидав.)
Знову їду в Москву. Разом з Юрієм Орловим йдемо в медичне управління МВС СРСР, передаю заяву, в якій прошу припинити лікування чоловіка нейролептиками до того часу, доки Київський обласний суд (куди я зараз звернулась) не розгляне питання про примусове лікування і про переведення Леоніда Івановича Плюща з Дніпропетровська в іншу лікарню.