Інтерес до Кажинського відразу зник. Я прийшов до принципу, якого потім завжди дотримувався у парапсихології: парапсихолог повинен передбачати обман або ж самообман в експериментах заздалегідь і проводити експеримент так, щоб обман був неможливий. Парапсихолог не має права вірити чесному слову.
Підчас цієї ж поїздки я познайомився з одним з найкращих фантастів Радянського Союзу — палеонтологом Єфремовим. З художнього погляду його твори дуже слабкі, зате фантазія здавалась дійсно науковою. Як і Ціолковський, Єфремов у своїй фантастиці намагається розглядати ті чи інші наукові гіпотези, розвиваючи їх поза межі встановленого наукою, завжди спираючись на головні наукові принципи нинішнього дня. У «Туманності Андромеди» Єфремов змалював комуністичне суспільство, змалював так яскраво, як ніхто інший до нього. Я розпитав його про деякі ідеї, які в романі зачеплені мимохідь. Особливо цікавила мене «третя сигнальна система». Наскільки я зрозумів Єфремова, цим терміном він означив зближення чуттєвого й розумного начала у психіці людини майбутнього (телепатія входить у це поняття як особливий елемент).
Потім ми обговорили проблему досягнення фізичного безсмертя за допомогою науки. Єфремов заперечував, що це можливо, я ж намагався довести протилежне. Зійшлись ми лише на безсмерті людства і на тому, що твердження Енгельса про неминучу смерть людства недіалектичне.
Єфремов розповів, що інтереси у фантастиці у нього дещо змінились. У центрі його уваги — найближчі перспективи розвитку суспільства, зокрема, високорозвинуті антигуманні суспільства (згодом він написав на цю тему роман «Година бика») і психологія людини, її недосліджені галузі — психологія прекрасного, парапсихологія і т. д. (про це він написав роман «Лезо бритви» — найгірший в художньому плані і лише в окремих місцях цікавий з наукового боку).
Також я їздив у Ленінград до парапсихолога професора Васільєва. Васільєв розповів про дуже цікаві досліди, які він проводив до війни. Розповідав і про розгром радянських парапсихологів за Сталіна. Я запитав у нього про телепатичні експерименти на американському підводному човні «Наутілус», про які писала радянська преса. Васільєв сказав, що у нього є достовірні дані про те, що повідомлення про ці експерименти вигадали західні журналісти, але він вважає за доцільне посилатись на них, щоб зацікавити державу телепатією (якщо радянська влада дізнається про те, що американські військові зацікавились телепатією, то обов’язково організує телепатичні лабораторії. І справді згодом було створено декілька засекречених і напів-засекречених лабораторій).
Наприкінці 1961 року я отримав листа від чехословацького парапсихолога Мілана Різла. Він повідомляв, що приїде на три дні до Києва і хотів би виголосити доповідь про парапсихологію, а також обмінятись думками про різні її аспекти.
Я згадав про це у розмові з секретарем комсомольського бюро курсу. Той затривожився і запропонував поговорити з партійним організатором факультету, щоб подумати, як прийняти чеха. Парторг розгубився — все-таки іноземець — і зателефонував у райком партії. Ті, мабуть, також не знали, що сказати і зателефонували у КДБ. Ну, а ці вже напевно все знали. Мене викликали у ректорат університету, де через півгодини я зустрівся з кагебістом Юрієм Павловичем Нікіфоровим. Той розпитав мене про листування з Різлом, а потім пояснив, що хоча Чехословаччина — й соціалістична країна, та все-таки Різл — іноземець, а отже, може виявитись підозрілою особою. Він запропонував усі три дні телефонувати до нього, до Нікіфорова, і повідомляти, де ми перебуваємо, а також розповідати про те, що Різл говорив у розмовах.
Повідомляти про розмови я, звичайно, не збирався, але телефонувати, на жаль, погодився (моральні мої принципи тоді були все ще «соціалістичні»). Нікіфоров попросив також, щоб я не відходив від Різла ні на крок.