У травні до мене заїхала група американських сенаторів, прийшли уночі, о другій годині. Розпитували про Льонин стан, розраджували. Вони навіть самі не уявляли, яка підтримка це була для нас всіх, а не лише для мене, — живі люди з майже незнаного світу. 1 таким це було контрастом з ранком, коли пішла на роботу, де мене обматюкали найпослідущими словами. На той час влаштувалась на роботу у фотоательє, це називалось «агентом» — ходила до людей додому і збирала замовлення на виготовлення фотографій. Влаштувалась незаконно, бо оформлюючись туди, приховала, що у мене вища освіта, інакше б не взяли: є інструкція, за якою на місце робітника людей з вищою освітою не беруть.
Минали місяці — нічого не мінялось у становищі Льоні. Я вже перестала вірити в те, що зміни можуть бути. Швидше за інерцією, ніж з надією, писала й далі, але вже не у радянські інстанції, а знову на Захід. Довідалась, що у жовтні Міжнародний комітет математиків знову організовує мітинг на захист Льоні. Але про що писати — адже ніяких змін немає, все тече «спокійно, розмірено», вже немає чим «здивувати», вразити, немає ніяких сенсацій.
Якось увечері до нас додому прийшли троє французьких адвокатів (вони представляли Комітет захисту прав людини), розпитували, як Льоня, пояснили, що хотіли б сходити в МВС. Вирішили, що підемо всі разом. Після усіляких, часом анекдотичних пригод, коли їм казали, що начальства у Міністерстві внутрішніх справ зараз нікого немає — всі терміново поїхали у відрядження (міністра навіть за кордон відправили), потрапили на прийом до начальника медичного відділу міністерства, якому і підпорядковується Дніпропетровська тюрма. А до нього потрапили тільки тому, що, на відміну від головного входу у Міністерство, який охороняється, і куди без пропуску не пройти, у Медвідділ можна зайти вільно, і вихід з нього також один, тому підполковникові Ващенку довелося нас прийняти. Розмова з ним була дуже цікава через свою курйозність навіть для мене, хоч я вже звикла до кафкіанства радянської системи. Мушу сказати, що на той час я вже так «засвоїла» методи спілкування з різними інстанціями, що всю розмову стенографувала для того, щоб потім передати через адвокатів сюди, на Захід.
Питання: Кожна людина має право вибрати собі лікаря, також і на вибір родичів. Дружина Плюща вважає за потрібне, щоб її чоловіка оглянули інші лікарі.
Ващенко: Я розцінюю це як недовіру до радянських спеціалістів, у нас є спеціалісти, відомі за кордоном. У нас немає такої системи, щоб приїжджали і дивились.
Питання: Ми як адвокати не розуміємо, як у такому випадку в Радянському Союзі здійснюються принципи Декларацій прав людини, і просимо вас це пояснити.
Ващенко: Як можна вибирати лікаря, якщо хворий перебуває в лікарні?
Питання: Якщо людина не може вибрати сама, є родичі. Поясніть, як це у вас буває?
Ващенко: У нас є лікарі в лікарні, і, крім цього, й інші лікарі. А інакше виходить, що висловлюється недовіра.
Питання: У Радянському Союзі достатньо висококласних спеціалістів, хто вони, назвіть їхні імена.
Ващенко: Так, це правда, у нас є відомі спеціалісти, і їх знають за кордоном.
Питання: Наша група адвокатів хотіла з тих радянських спеціалістів-психіатрів вибрати й призначити лікаря, який огляне Плюща.
Ващенко: Чого це ви будете вибирати, ми й самі можемо призначити лікаря.
Питання: Назвіть все-таки імена відомих психіатрів.
Ващенко: Я не готовий відповідати. Незрозуміло, чому нам повинні вибирати лікаря.
Питання: Чи не могли б Ви сказати нам прізвища закріплених лікарів Плюща. (Повагавшись: так, можу, але в кінці дня.)
Питання: У нас є запрошення для Плюща і його родини, а також для Євдокимова виїхати на лікування до Франції. Як ви підкажете законно діяти для виїзду?
Ващенко: Є Міністерство закордонних справ, Міністерство охорони здоров’я.
Питання: Чи можна особисто вручити ці запрошення?
Ващенко: Ні, це хворі, і потрібен спеціальний дозвіл медичної комісії, що вирішить, чи можуть вони виїхати.
Питання: Скажіть, Ви вважаєте, що Плющ хворий?
Ващенко: Так, хворий.
Питання: У Радянському Союзі немає закону, який забороняє бачити хворого, чи могли б ми побачити Плюща?
Ващенко: Якщо стан хворого це дозволяє.