Його, нас, родину, друзів і близьких, всіх, хто знає про «справу Плюща», катують часом, тобто привчають до того, що те, що з нами відбувається, природне, законне, звичайне і нормальне, що так і має бути, що інакше бути не може.
Природно і законно для нашої країни, що психічно здорова, обдарована людина, колись сповнена невичерпної соціальної енергії, зустрічає 36-й рік свого життя не в колі родини, друзів, наукових і громадських інтересів, а в одній камері з 28-ма маньяками-вбивцями, патологічними злочинцями.
Особистісна соціальна активність вважається у радянській країні за соціально небезпечну, тільки-но вона виходить за рамки загальноприйнятої догматики. Такий неписаний закон. Соціально небезпечні мають бути ізольовані. Цей закон уже «писаний», і згідно з ним Леонідові Івановичу винесено вирок.
Майбутнє покаже, чи проводять над Леонідом Івановичем черговий науковий експеримент: адже й справді цікаво й «науково необхідно» знати, до якої міри і як довго може протриматись нормальна людська психіка, яку безперервно атакують величезними дозами медичних препаратів, які звичайно застосовуються до людей, психічно неповноцінних.
Але те, що і над Леонідом Івановичем, і над всіма нами проводиться соціальний експеримент, — безсумнівно. Нас привчають відчувати себе ізгоями, «атщєпєнцамі», кожний крок яких незаконний, а те, що нас залишають на волі — нечувана милість. Навіть звичайне спілкування з нами ускладнене, бо вимагає від тих, що довкола нас, мужності, на яку здатен небагато хто: адже в будь-яку хвилину знайомство з нами може стати злочином в очах у КДБ.
Радянські керівники підписують документи в Гельсінкі, а дільничний міліціонер зупиняє на вулиці 16-річного сина Л. Плюща і запитує: «Це що за сволота збирається у твоєї матері?» Йшлося про те, що до нас заходили американські конгресмени й французькі адвокати.
Декларація Прав Людини, розрядка, Гельсінкі — не для нас і не про нас.
Тортури часом тривають.
Ось чому така величезна наша вдячність всім людям та організаціям, що обстоюють права людини на свободу совісті, думки і виїзду з країни, у якій життя стало для людини нестерпним. Кожне втручання ззовні, кожен голос, що лунає на Заході на наш захист, незалежно від того, чи досягаються цим негайні практичні результати, — це прорив у тій страшній психологічній та соціальній ізоляції, на яку нас прирекли: свідчення того, що беззаконня не узаконене, що примирення з насильством, згода і співпраця з ним ще не стали загальнолюдським надбанням, що політична кон’юнктура і галас газетярів на тему «розрядки» і «невтручання» не заглушили голосів в’язнів-«невільників честі», не заглушили людської гідності й розуму.
Тільки це вселяє надію. Тільки це допомагає жити.
Підписали цього листа ми вдвох з Тетяною Сергіївною Ходо-рович, людиною, що душу й життя свое «кладе за други своя». З перших днів арешту Тетяна Сергіївна прийняла наше горе у свою родину, наших дітей як своїх дітей. Погрози, шантаж, обшуки, відключений телефон, стеження — це побут Тетяни Сергіївни. Ночі у вагонах Москва — Дніпропетровськ — Київ, дощ і холод під стінами Дніпропетровської тюрми також стали її побутом. Вона не знала Льоні і, можливо, не зможе ніколи вже з ним познайомитись як годиться, але наше серце, наші думки залишились з нею, а її турботи — з нами тут, у Парижі. Сьогодні вона знову біля стін тюрми — одеської, де сидить Слава Ігрунов, московської, де ув’язнено Петра Старчика, і знову й знову вона зайнята своєю «антирадянською діяльністю» — каже правду про свою країну. / немає для нас людини ближчої і дорожчої, і вона для нас — Батьківщина, яку ми покинули.
Час минав… Відбулась комісія, яка знову ухвалила залишити Льоню на лікуванні.
Відбувся мітинг на захист Льоні, і ми знали, що протести не змовкають. Було це вже майже байдуже: була вдячність, подяка і… ніякої надії.
Але просто нічого не робити? Мовчати? Писати? Куди?
Написала на всяк випадок у Міністерство охорони здоров’я СРСР — «нагадала» розмову у медвідділі МВС. Як завжди, результат той самий — мовчанка. У листі просила випустити на лікування, посилалась на запрошення з Франції, яке мені так ніколи й не передали, я тільки знала, що воно існує.
26 листопада отримала коротеньке повідомлення, просили зайти у Міністерство охорони здоров’я УРСР. Пішла. (Ну, ще одна «відписка». Нічого іншого не чекаю.) У відділі зовнішніх зв’язків якийсь випадковий чиновник:
— Нам зателефонували з Міністерства охорони здоров’я СРСР і просили передати, що ваше прохання на виїзд за кордон задовільнене. Ми вже зв’язались з ВВІРом, йдіть туди, там скажуть, що робити.