За півдня цього останнього для нас року на Батьківщині я отримала візу, що давала право проїзду через Австрію, а також у голландському посольстві, що представляє інтереси Ізраїлю. Візи оформили як «положена»:
Голова родини — Житникова Тетяна Іллівна…
Член родини — Плющ Леонід Іванович.
Мета поїздки — постійне місце проживання.
У пункти — Ізраїль.
Дійсна для виїзду з СРСР — до 10 січня 1976 і в’їзду в СРСР до — .
Через прикордонні пункти СРСР, відкриті для пасажирського руху, — ЧОП.
Видана — ЗО грудня 1975.
До паспорта № —.
Так офіційно було завірено, що ми більше не радянські громадяни і не маємо права на повернення до себе додому. І не тільки завірено, а й довелося заплатити по 900 рублів за кожного. 900 рублів — така ціна за офіційним курсом радянського громадянина, радянського громадянства.
І хоча й поспішали, і видно було, що є сувора вказівка нас якомога швидше викинути, після Нового року — знову невідомість. З січня у ВВІРі мені пропонують їхати у Дніпропетровськ «відвезти одяг». Приїжджаємо. Дали звичайне побачення — Льоня все такий самий. Обережно кажу йому, що все вже остаточно залагоджено, візи у мене в руках. Я наївно думала, що йдеться тільки про те, щоб Льоню видали, виявилось, потрібен був тільки одяг. Начальник каже мені, що він нічого не знає, оскільки вони тільки-но провели медичну комісію у зв’язку із запитом, а суд ще має «вирішити» — випускати чи ні.
У мене в голові цілковита плутаниця. Біжу в обласний суд.
— Так, справа у нас. Ми з нею ознайомлюємось. Не хвилюйтесь, ми все будемо вирішувати згідно з законом.
— Згідно з яким законом? У мене на руках віза, Леонід Плющ вже не радянський громадянин. 10 січня ми вже маємо виїхати з СРСР.
Мовчить. Просить подивитись візу.
Тут вже все логічно: беззаконне засудження і таке саме беззаконне звільнення. Звичайно діє дуже жорстка процедура звільнення: медична комісія має визнати людину за здорову, потім справа переходить у суд, там вирішують, чи справді вона видужала. Потім довга процедура оформлення опікунства, і лише тоді — звільнення. Цей процес може тягнутись місяцями, а то й роками, коли люди, що вже видужали, і далі перебувають в камерах з хворими, чекаючи на суд.
Але державна машина може крутитись і по-іншому. Видаючи мені візу, Сіфоров сказав:
— Ви поки що оформлюйте, а ми будемо вважати, що вже все гаразд. Ви тільки напишіть заяву, що просите призначити комісію. 1 я цю заяву передам у Дніпропетровськ, я це швидше зроблю.
Так я ніколи й не дізнаюсь, чи був узагалі суд, який звільнив Плюща. Той самий суд, про який я стільки прохала, списавши гори заяв у всілякі інстанції.
Так, все вирішує ЗАКОН. Закон беззаконня.
Одяг, який ми привезли, я не віддала.
— Я не хочу брати участі у ваших спектаклях. Відправляйте його за кордон у тому, в чому він у вас ходить.
Квитки до Чопа нам також продали на замовлення ВВІРу. Спершу відмовились продати квитки матері й сестрі Льоні. Довелось влаштувати скандал. Дозволили.
Проводи. Приїхали друзі, всі, хто тільки зміг приїхати в будень. Таксі, на якому ми від’їхали від дому, їхало в супроводі ескорту машин КДБ. Вагон оточено — ближче міліція, трохи далі — «в цивільному».
Так і стояли: МИ і ВОНИ.
Мати й батько — чи побачу я їх ще колись!
У Чопі нас вже чекали, провели в кімнату для інтуристів, попросили нікуди не виходити з території вокзалу. Лейтенант, який нами «опікувався», пояснив, що нічого не знає, йому повідомили, щоб ми чекали коли буде літак з Дніпропетровська, він не знає.
У Чоп квиток взяти не можна, не маючи документу про виїзд. Точніше, квиток можна взяти, але з вагона в Чопі не випустять. Клару Ґільдман, що вирішила спробувати вийти з вагона, в якому їхала, затримала міліція.
Чекаючи, ми просиділи на вокзалі цілий день. Нас люб’язно провели в ресторан для інтуристів, навмисне відкрили тільки для нас. Було дивно, що не видно більше нікого з тих, хто виїжджав. Вже потім, в Братіславі, ми зустрілись з групою людей з України, що їхали разом з нами до Чопа. Вони здогадались, хто ми, тому що оглядали їх на митниці дуже швидко, не так, як це звичайно робиться.