Отож, як з моральних, так і з суто прагматичних міркувань гідніша й навіть зручніша така схема аналізи мотивів Другого: спочатку приймається гіпотеза добрих мотивів, а лише тоді, коли досвід заперечує її, є сенс звернутися до гіпотези злих мотивів: «І не думайте, що Ваш вчинок змусить нас у майбутньому відмовити в допомозі людям, які потребуватимуть її» (П. Григоренко).
Дійсність, одначе, складна, і можливі ситуації, коли «добра гіпотеза» надто рискована. У таких ситуаціях дійсність вимагає передусім передбачити злі мотиви й поробити відповідні протизаходи. При цьому добра настанова полягає в тому, щоб протизаходи мали попереджувальний характер, не викликаючи злих емоцій до здогадного носія зла.
б) Настанова у внутрішньополітичній боротьбі.
Історія революційних рухів показує, як швидко однодумці стають ворогами один одному. І не лише об’єктивні умовини винні в цьому.
Постійне нервове напруження, ненормальні умовини життя, неприродне переплетення особистого й загального призводять до того, що в гострій фракційній боротьбі набуває важливої ролі персональне сміття, симпатії й антипатії. Особливо це помітне на еміграції, на засланні, в період тимчасового затишку чи поразки, коли особисті взаємини висуваються на перший плян і об’єктивна криза руху набирає рис особистих міжусобиць. У найбільш саможертовних і часто авторитетних революціонерів основною причиною розбіжностей є фанатичне служіння принципові, яке породжує настанову на відмінність, що доводить дрібну розбіжність до її логічного завершення, перетворюючи її в принципову розбіжність. І часто боротьба йде не із-за справжньої розбіжности, а із-за майбутньої розбіжности, в яку може вилитися сьогоднішня.
В остаточному підсумку революція захлинається в крові кращих представників усіх революційних напрямів, а перемога дістається позафракційному «болотові» на чолі з Бонапартом.
З історії попередніх революцій варто винести хоч би цю науку.
Це особливо важливо тепер, коли майбутнє навряд чи зможе виправити криваві наслідки взаємної різанини поміж відтінками прогресивних рухів.
Тому настановою демократичного руху в СРСР повинна стати настанова на синтезу, на союзи. Природно, не ціною уступок у принципах гуманізму, свободи й демократії. Синтеза — це не мішанина «всякої всячини», синтеза має на увазі спектр різних чітко відображених течій, об’єднаних єдиною демократичною основою. Це потрібне й можливе зокрема тому, що всі ми, радянські реформісти, за еволюцію нашої країни, а не за збройну боротьбу, яка в сучасних умовах у країнах-гігантах засуджена на провал і може лише спровокувати атомну катастрофу.
Найважливішою умовою союзу з боку марксистів, атеїстів і росіян є їхнє розуміння фактичної нерівности з ними представників інших течій і націй. Почуття «вини» — хай мимовільної й навіть «нереальної» — за свою близькість до сталінізму, близькість формальну, зрозуміння своїх «переваг» над іншими представниками демократії повинні допомогти їм перебороти шабльон формальної рівности відносин і вимог одного до одного.
Ми, комуністи, соціяльні демократи, повинні шукати й підтримувати в політичних демократів, які борються за політичні права, у релігійних демократів, які боряться за свободу світогляду, у національних демократів-патріотів не тільки те, що спільне в нас з ними, але й намагатися зрозуміти їхню правду, засвоїти й присвоїти її, тобто зробити її своєю правдою, розвинути її до рівня нашої правди, якщо їхня правда однобічна. Боротьба з їхньою ідеологією, як ідеологією часткового, однобічного гуманізму повинна проводитися передусім з позицій їхньої правди.
Ми переборемо їхню частковість, переборовши свою, переборюючи свою неповноту, ми притягнемо на свій бік усе близьке нам, відштовхуючи від наших союзників реакційне крило національної, релігійної й політичної демократії, прискоривши тим самим природний процес внутрішньої диференціяції як їхньої, так і нашої течії.
Якщо російський демократ, зустрінувшися з виявом українського шовінізму, відвернеться від національної проблеми українців і навіть більше — стане розглядати ввесь український рух як реакційний, — він посилить шовіністичне крило українського руху й сприятиме наближенню шовіністів і патріотів одних з одними.
Якщо наші потенційні союзники не бажають іти разом з нами, то це не дає нам морального права відвертатися від їхніх проблем — ми повинні їхнє діло зробити нашим, хочуть вони цього чи ні.