Коли почався голод, багато українських письменників роз’їжджали по селах, щоб описувати квітуче життя селян у колгоспах. Багато з них, побачивши, що діється насправді, почали переходити в ряди опозиції. Інші ж перелякались так, що саме в ці роки стали затятими прибічниками, а потім і активними «будівниками комунізму».
Писати про голод у той час не можна було. Якщо хтось писав про голод у листах в інші республіки, то нерідко потрапляв у тюрму за антирадянську пропаганду. Посилки в Україну часто повертались назад.
Нікому достеменно не відомо, скільки від цього голоду померло людей. Одні — партійці — називають 5–6 мільйонів (тобто стільки ж, скільки євреїв знищили гітлерівці), інші — українські націоналісти — кажуть про 10 мільйонів. Істина, мабуть, десь посередині.
Відомості про голод, які я зібрав у 62–63-му роках були такі приголомшливі, що перед ними поблякло знищення майже всієї партії більшовиків, керівників радянської влади, профспілок та армії ленінського періоду. Здається, на початку 60-х років з’явилась цинічна примовка: за що боролись, на те й напоролись. І справді, помилки ленінського періоду переросли у злочини сталінського і післясталінського періоду. У знищених більшовиків була все-таки якась провина перед народом. Але за що гинули мільйони ні в чому не винних простих людей? Мільйони від голоду, мільйони на війні, мільйони в таборах і тюрмах. МІЛЬЙОНИ. Страшно, коли гине одна людина.
У моралі нерівність 1 000 000 > 1 неправильна, але все-таки мільйони погублених — це переступає будь-які межі страхіть. І про це повинні пам’ятати ліві на Заході, в капіталістичному світі. Вони повинні думати про ті засоби, з допомогою яких вони збираються будувати «світле майбутнє» (або «кришталевий палац» за Достоєвським).
Але повернусь до 62-го року.
Льва Толстого у ті часи я не любив: зубріння в школі, твори про позитивних і негативних героїв — усе це відштовхує більшість учнів від письменників, які вивчаються у школі. Тургенева, наприклад, я полюбив випадково. Мені трапилась книжка без перших сторінок. У ній була «Пісня кохання, що тріумфує» та «Вірші в прозі». Я не знав, що це Тургенев, і був у захваті від прочитаного. Коли ж довідався, що це Тургенев, було вже пізно — я його полюбив. Але «Записки мисливця» не можу читати досі — одразу зринають у пам’яті формулювання з підручника та інша псевдораціоналістична лузга.
Якось мені потрапила до рук «Сповідь» Толстого. Вона вразила мене нищівною критикою сучасної йому науки, мистецтва, церкви, промисловості, а також тим, що в ній чітко ставилось питання сенсу життя. Я почав шукати інші філософські твори Толстого. Захоплювався Толстим-філософом все більше й більше. Постало питання, чому ж Ленін, який захоплювався його художніми творами, з такою зневагою відгукувався про нього як про філософа. Перечитав статті Леніна про Толстого. Вони видались мені непереконливі (видаються непереконливі й зараз, коли до Толстого-філософа я ставлюся вже зовсім не з палким захватом). Дуже близьким було прагнення Толстого до системи, до точних визначень, до створення етики, створеної на принципах розуму, відраза до містики.
Як мені видається, багато з того, що сказав Толстой, має ввійти до скарбниці людської думки. Сюди, на мою думку, належить, наприклад, вчення про гріх, про похоті, спокуси, гіпотезу про «зараження» у мистецтві, порушення проблеми сенсу життя, деякі педагогічні ідеї.
Захоплення Толстим тривало років зо три.
На неспротив злу насильством я спочатку зовсім не звернув уваги. Але потім почав вивчати це питання і переконався, що Толстой, по суті, так і не відповів на основні заперечення супротивників. У побуті цей принцип не позбавлений певного сенсу, якщо зло звернене на мене особисто. Але що робити, коли я бачу, як хтось б’є жінку? Вмовляти? Він посилає мене матом. Я і далі вмовляю. Він б’є мене і далі б’є її. Міліції поблизу немає (та й не зовсім добре кликати її на допомогу: вона вдасться до насильства куди більшого, аніж якби я просто побив його. До того ж: «Не судіть!»). Скільки разів я не ставив цього питання перед толстовцями, вони нічого переконливого відповісти не могли.
Значно ближча була мені позиція індуського філософа Вівеканан-ди, який також проповідував неспротив злу насильством, але визнавав, що насильство в окремих випадках потрібне.
Справді, які мирні засоби можна було вжити щодо фашистської Німеччини? Тільки насильство або пригрозити насильством. Проти фашизму потрібна сила, яка стримуватиме його агресивність або знищить агресора.